Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

«Замiтки i матерiали до iсторii Украiнськоi революцii», звичайно не варто iдеалiзувати. Вони мали й вади. Передусiм, це не унiверсальний, а один, бодай i оригiнальний, з поглядiв на проблему (що визначався партiйною належнiстю автора до есерiвського табору).

Виявилися й обмеженi можливостi документальноi бази, що була в розпорядженнi автора: це, передусiм, матерiали, пов'язанi з Центральною Радою, Директорiею, украiнськими урядами, центральними комiтетами партiй, подiями, що вiдбувались в Киевi. Що ж до периферii, то сюжети, пов'язанi з нею, практично вiдсутнi, що не дозволяе скласти скiльки-небудь цiлiсноi картини про розвиток революцii в загальнонацiональному масштабi.

Можна сказати, що, написана буквально за живими слiдами подiй, книга мае й iншi недолiки. Автор подекуди начебто продовжуе на iсторичному теренi боротьбу з полiтичними суперниками. Та й за такий короткий час, очевидно, було дуже важко вiдрафiнувати максимально наближенi до об'ективних висновки.

П. О. Христюк належав до тiеi досить численноi групи украiнських емiгрантiв, яких не могло задовольнити довiчне перебування за кордоном.

Прибiчники найбiльш правих поглядiв, тi, хто був нездатен на будь-яке замирення з радянською владою, бiльшовизмом, оцiнювали вчинки М. Грушевського, П. Христюка, М. Чечеля, М. Шрага та iнших як зраду iдеалам Украiнськоi революцii. Виразник таких поглядiв Микита Шаповал жорстко писав: «Грушевськi, Шраги, Христюки, Чечелi, Мазуренки, Нiковськi спокiйнiсiнько пiшли на службу найлютiшому вороговi, пiшли ганебно, без жодних уступок з його боку».

Інакше оцiнювали прагнення вiденцiв (серед них i П. Христюка), а також iх дii в радянському таборi. Без сумнiву, повернення на Батькiвщину вчорашнiх лiдерiв Украiнськоi революцii тут сприймалось iз багатьох причин iз задоволенням: i як фактичне визнання ними iсторичних поразок у боротьбi за владу, i як кiлькiсне зменшення ворожого табору за кордоном (а якщо кiлькiсть помножити на якiсть – поверталися дiйсно проводирi, – то ефект ставав незрiвнянно вагомiшим), i як додаткова можливiсть для iдеологiчних акцiй на внутрiшньо– i зовнiшньополiтичних аренах.

Щоправда, згодом, пiд час репресiй проти «колишнiх», недавнi розрахунки забудуться i iх заступить своерiдна «змiновiхiвська» концепцiя. Один з ii виразникiв, секретар ЦК КП(б)У М. Попов (на початку 1933 р.