Буйний День

Той, хто змiнився, бiг позаду, а часом, скочивши на санки, спочивав.

Праця була тяжка, зате пiдгониста. Вони мчали, що було духу, користаючи, поки можна, з утертоi дороги. Згодом, коли доведеться iхати без дороги, то й три милi на годину буде добре. Тодi вже не пiдбiжиш за собаками i не пiд’iдеш, не спочинеш. Тодi бiгти бiля жердини не мудра буде справа. Тодi вiддихаеш бiля неi пiсля тяжкоi працi – пробивати дорогу собакам на своiх лижвах. Це вже робота не вельми пiдгониста. А далi ще будуть такi мiсця, де, щоб продертись уперед, доведеться до кривавого поту працювати серед крижин, що громадяться одна на одну.

Тодi радий будеш i милi на годину! Такi крижанi зашерети неминучi. Правда, вони недовгi, але й миля на годину потребуе нелюдських зусиль.

Кама й Буйний День не балакали: i робота не сприяла, та й удачею вони обидва були мовчазнi за дiлом. Коли-не-коли, як уже конче треба, вони кидали один одному слово-друге. Кама здебiльшого тiльки буркав. І запряг бiг тихо, хiба вряди-годи висне чи загарчить котрий собака.

Чути було тiльки, як сталевi полозки скреготять по нерiвному льоду та як порипують санки.

Неначе стiна стала мiж гомоном «Тiволi» та новим свiтом, що в нього поринув Буйний День, свiтом тишi й супокою. Нiщо нiде й не ворушилось. Юкон спав пiд трифутовим крижаним покривом. Анi найлегший вiтерець не подихав. Сiк застиг у стовбурах ялиць, що лавою здiймалися обабiч рiчки. Дерева з до краю обважнiлим вiд снiгу гiллям неначе закам’янiли. Найменше здригання – i снiг би осипався з них, але вiн не осипався.

Санки були едина цяточка життя й руху серед цього урочистого спокою. Прикре скрипiння полозкiв тiльки пiдкреслювало навколишню тишу.

Це був мертвий свiт, мертвий i сiрий. Година стояла ясна й суха. Анi слiду вологи в повiтрi, анi туману, анi мли; проте небо скидалося на сиве шатро. Жодна хмаринка не потьмарювала блиск дня, але не було й сонця, щоб йому цього блиску надати. Далеко на пiвднi сонце неухильно пiдбивалося зiсподу до обрiю, але мiж ним та замерзлим Юконом стояла горбовина землi.

Юкон лежав у пiчнiй тiнi, i самий день був, властиво, тiльки довгим смерканням. За чверть години до полудня, коли рiчка, загнувши розлогу луку, вiдкрила оковi широкий простiр на пiвднi, краечок сонця виткнувся понад обрiй. Але воно не пiдiймалося круто вгору, а посувалось положистою кривою лiнiею i опiвднi своiм спiднiм краем тiльки ледь-ледь пiднялось над обрiем. То було притьмарене, блiде сонце.