Буйний День

Згадаеш мое слово, Буйний Дню, настане час, i то навiть незабаром, коли золото добуватимуть цiлу зиму, та ще й смiятимуться з нас, що ми тiльки влiтку греблися зверху.

Тодi на Юконi нiкому й не снилося, що можна й серед зими копати землю та шукати золота. Земля промерзала аж до материкових верств, нарiнок ставав твердий, як камiнь, i його не можна було вгризти нi заступом, анi кайлом, тим-то золото добували тiльки влiтку, щойно земля поволi пiдтавала пiд сонцем i можна було ii зверху згрiбати. А взимку пiдвозили припас, полювали на лосiв, лагодили все потрiбне до лiтньоi роботи.

Найхолоднiшими темними мiсяцями били байдики по великих таборах, таких як Серкл-Сiтi та Сорокова Миля.

– Авжеж, до того йдеться, – згодився Буйний День, – пождiть лишень, поки золото виявиться на горiшньому Юконi. Тодi побачите не таку роботу. Що нам завадить палити багаття, розморожувати грунт, копати шурфи, а тодi йти поземно за верствою? І нiяких пiдпорок не треба буде, нарiнок i болото вистоять, доки й саме пекло замерзле, а зi смоли морозиво вийде.

Коли добрий прошарок, то й на сто футiв завглибшки будуть працювати. Я вам без жартiв кажу, що йду з вами, Ілайджо.

Той засмiявся, узяв попiдруч своiх товаришiв i рушив був до дверей.

– Та стривайте, я ж направду, – знову гукнув Буйний День.

Усi трое разом обернулись. На обличчях iм видно було й подив, i радiсть, i недовiру.

– Годi тобi! Не мороч голови, – промовив Фiн, спокiйний, поважний вiсконсiнець.

– Санки й собаки моi тут, – вiдповiв на це Буйний День, – отже, у нас два запряги, вантаж подiлимо порiвну, й буде легше.

Доведеться лише спочатку йти помалу, бо моi собаки потомились.

Усi трое очевидячки зрадiли, проте ще трохи не йняли вiри.

– Чуеш, Буйний Дню, тiльки не клей дурня, – шпарко заговорив Джон Гайне. – Кажи до дiла. Ти що, справдi з нами хочеш?

Буйний День простяг йому руку.

– Тодi краще б тобi йти зараз спати, – порадив Ілайджа. – Ми вирушаемо о шостiй. Чотири години лишаеться тобi на сон, не так-то й багато.

– Може б, вiдкласти на день, дати йому спочити? – запропонував Фiн.

Гарнiшева гордiсть збурилась.

– Не вигадуй! – гримнув вiн. – Вирушаемо, як сказано, о шостiй. Коли вас розбудити? О п’ятiй? Гаразд, о п’ятiй я вас розбуркаю.

– Краще пiди поспи хоч трохи, – поважно порадив Ілайджа. – Хiба ж можна так iхати!

Буйний День натомився, безмежно натомився. Навiть його залiзне тiло почувало тяжке знесилля.