Білий зуб

Не встиг вiн i повiк склепити, як його тiсно оточили вовки. Вони пiдiйшли так близько, що вiн не мiг почувати себе в безпецi. Тепер уже не треба було напружувати зiр, щоб розгледiти iх. При свiтлi вогню вiн виразно бачив iх. Вони лежали, сидiли, пiдповзали на животi, рухалися взад i вперед. Деякi навiть спали. Згорнувшись на снiгу клубком, мов тi собаки, вони втiшалися сном, який для нього тепер був недоступний.

Вiн увесь час пiдтримував яскравий огонь, бо знав, що це едина перепона мiж його тiлом i iклами голодних хижакiв.

По обидва боки вiд нього лежали собаки. Вони горнулися до людини, шукаючи в неi захисту, i жалiбно скавчали, а коли якийсь вовк пiдходив занадто близько, несамовито гавкали. Тодi вся зграя починала хвилюватися, вовки схоплювалися на ноги i рвалися вперед, навколо Генрi зчинялося страшенне виття й гарчання. Потiм звiрi знову лягали круг вогнища i один за одним поринали у дрiмоту.

Але страшне кiльце навколо людини дедалi вужчало. То один вовк, то другий пiдсувався ближче. А коли звiрi були вже за якийсь стрибок вiд своеi здобичi, Генрi вихоплював з вогню палаючi дровини i жбурляв у них.

З лютим гарчанням хижаки вiдскакували геть, а коли влучно кинута головешка обпiкала якусь занадто зухвалу тварину, чулося перелякане виття.

Ранок застав Генрi знесиленого, вимученого безсонною нiччю. Вiн зварив у темрявi снiданок, а о дев’ятiй годинi, коли свiтанок розiгнав вовчу зграю, взявся до справи, яку обмiркував за цю довгу нiч. Нарубавши молодих деревець, вiн зробив з них помiст i високо прив’язав його до великих сосон.

Використавши мотузи з саней, вiн з допомогою собак втягнув на цей помiст труну.

– Вони дiсталися до Бiлла, може, дiстануться й до мене, але вас, любий друже, iм нiколи не дiстати, – сказав вiн, звертаючись до небiжчика, похованого високо на деревах.

Потiм вiн вирушив у путь. Собаки легко тягли порожнi сани. Вони теж розумiли, що порятунок чекае iх у фортi Мак-Геррi. Вовки вже вiдверто гналися за ними. Висунувши червонi язики, вони, не поспiшаючи, бiгли i ззаду i обабiч дороги.

Вони були такi худi, що вiд кожного iхнього руху ребра так i грали в них пiд шкiрою. Це були вже не тварини, а якiсь мiшки, накинутi на кiстяки з вузлами м’язiв. Генрi мимоволi дивувався, як вони тримаються на ногах i не валяться в снiг.

Вiн не наважився йти, аж поки смеркне. Опiвднi сонце не тiльки зiгрiло обрiй, а навiть висунуло з-за нього свiй блiдий золотавий окраець. Генрi побачив у цьому добрий знак. Днi вже довшали.