Білий зуб

Але вмить вiн заспокоiвся й побiг слiдом за вовчицею, що грайливо заманювала його в лiс.

Невдовзi вони побiгли поруч, наче добрi друзi, що давно дiйшли до згоди. День спливав за днем, а вони все не розлучалися, разом вислiджували дичину, разом убивали ii й разом пожирали. Тiльки вовчиця стала дуже неспокiйна. Усе шукала чогось i не могла знайти. Вона цiкавилася кожною ямою пiд поваленим деревом i подовгу винюхувала засипанi снiгом розколини в скелях та печери пiд навислим берегом рiчки. Одноокому було байдуже до ii розшукiв, але, добродушно потураючи своiй подрузi, вiн бiг слiдом за нею.

Коли ж якась ii розвiдка надто затягалася, вiн лягав i чекав, поки вона рушить далi.

Не спиняючись надовго на одному мiсцi, вони пройшли аж до рiчки Мекензi й повагом подалися вздовж берега. Часом, шукаючи дичини, вони кружляли коло маленьких приток рiчки, але щоразу поверталися назад. Інодi iм траплялися iншi вовки, що звичайно теж блукали парами. Але в такiй зустрiчi не було нi привiту, нi радостi, нi бажання йти далi гуртом.

Кiлька разiв вони надибували й на одиноких самцiв. Тi завжди намагалися пристати до Одноокого i його супутницi. Старий люто гарчав, а коли поплiч нього, наiжившись i вишкiривши зуби, ставала i його подруга, то зазiхач на чуже щастя вiдскакував i, пiдiбгавши хвоста, рушав далi в самотню путь.

Однiеi мiсячноi ночi вони бiгли крiзь густий дрiмучий лiс. Раптом Одноокий зупинився. Вiн задрав морду, напружив хвiст i, широко роздимаючи нiздрi, потяг носом повiтря.

Навiть пiдняв лапу, як собака. Але не заспокоiвся i, силкуючись розгадати звiстку, що принiс йому вiтер, продовжував принюхуватися. Вовчицi ж досить було раз нюхнути, i вона спокiйно рушила далi. Хоч Одноокий i пiшов слiдом за нею, але його все ще мучив сумнiв, i вiн раз-у-раз спинявся, щоб збагнути застереження, яке нiс йому вiтер.

Вовчиця тихенько вийшла на край широкоi галявини серед дерев. Деякий час вона стояла там сама. Потiм, плазуючи на животi, весь нашорошившись, до неi приеднався й Одноокий.

Кожна шерстина в нього дихала пiдозрою. Вони стали один бiля одного, продовжуючи дослухатися, придивлятися, ловлячи кожен звук i запах.

До них долинуло сердите гавкання собак, гортаннi вигуки чоловiкiв, жiноча вересклива лайка i пронизливий жалiбний плач дитини. Зi своеi галявини вони бачили лише запнутi шкурами житла, полум’я вогнищ, що iх часом затуляли людськi постатi, та дим, який поволi плив у тихому повiтрi.