Білий зуб

Вiн люто оскалився, з горла вихопилося гарчання, кожна шерстина стала дибом вiд страху. А ялина струнко випрямилась, i заець знову затанцював десь у повiтрi.

Вовчиця розгнiвалася не на жарт i спересердя куснула друга. А вiн, i так уже наляканий, не розумiючи цього нового нападу, люто огризнувся й розпоров вовчицi морду. Вона ж нiяк не сподiвалася такоi зухвалоi вiдсiчi й обурено накинулася на старого. Тодi вiн втямив свою помилку й почав ii умилостивлювати. Але вона все гризла його й гризла. Нарештi вiн облишив марнi спроби зласкавити ii i покiрно закрутився коло неi, одвернувши голову i пiдставляючи iй лише спину.

Тим часом заець продовжував танцювати у них над головою. Вовчиця присiла на снiгу, а Одноокий, боячися своеi повелительки ще бiльше, нiж загадковоi сосни, знову зробив стрибок. Опускаючись на землю iз здобиччю в зубах, вiн не зводив ока з пiдступноi сосни. А вона, як i ранiш, пригнулася слiдом за ним. Вовк закляк, чекаючи удару, весь настовбурчився, але зайця не випускав.

Та деревце не вдарило його. Воно тiльки схилилося над звiром. За кожним його рухом воно рухалося теж, i вiн гарчав крiзь стиснутi зуби. Коли ж вiн сидiв спокiйно, воно не гойдалося, i вiн вирiшив, що краще вже не ворушитися. А тепла кров зайця в ротi припала йому до смаку.

Із скрути його вивела подруга. Вона вихопила в нього зайця, i, хоч сосна грiзно хиталася над нею, спокiйно вiдгризла йому голову. Ялина одразу ж випросталась i, облишивши своi погрози, стала гарненько й рiвно, як велить природа.

Тодi вовчиця й Одноокий подiлили мiж собою здобич, яку для них впiймало таемниче деревце.

У тому лiсi були ще дорiжки, де в повiтрi висiли зайцi, i вовча пара обстежила iх усi. Вовчиця незмiнно бiгла спереду. А Одноокий, iдучи слiдом за нею, запопадливо вчився грабувати капкани, неначе знав, що ця наука стане йому у великiй пригодi.

ІІ

Лiгво

Два днi вовчиця й Одноокий бродили коло iндiанського табору. Вiн весь час непокоiвся i чогось побоювався, але його подругу так вабило туди, що вона не могла рушати в подальшу путь.

Та одного ранку повiтря прорiзав лункий пострiл, i прямо над головою Одноокого у дерево вп’ялася куля. Умить вовки великими стрибками помчали геть i невдовзi опинилися за кiлька миль вiд небезпеки.

У дорозi пробули вони недовго – два-три днi. Вовчиця ще завзятiше продовжувала своi пошуки. Вона дуже обважнiла за цi днi й бiгла вже поволi.