Дочка снігів

 – А все це наробили чарiвнi казки старого Мета Маккартi!

– О Мете! Любий старий Мете! Чи пам’ятаете, як я пiшла купатись iз сиваськими дiвчатками з iндiянського табору?

– І я тодi за коси витяг вас iз води!

– І загубили новiсiнького чобота.

– Та чому ж не пам’ятати! Це був страх який ганебний вчинок! А за чоботи я заплатив десять доларiв у крамницi, вашому ж таки батьковi.

– А потiм ви через Перевал помандрували в глиб краiни i ми бiльше про вас нiчого не чули. Всi гадали, що ви померли.

– Пам’ятаю це як сьогоднi! Ви плакали в мене на руках i не хотiли на прощання поцiлувати свого старого Мета.

А проте ж поцiлували-таки! – додав вiн з виглядом переможця. – Поцiлували, коли зрозумiли, що я справдi вас покидаю. Яка ви тодi були крихiтка!

– Я тодi мала тiльки вiсiм лiт.

– А минуло вже дванадцять з того часу. Дванадцять довгих рокiв провiв я в глибинi краiни, нi разу не показувався мiж люди… Вам тепер мае бути двадцять рокiв?

– І я вже на зрiст майже вас догнала, – додала, кивнувши, Фрона.

– Гарна з вас вийшла жiнка – висока, струнка… – Вiн оглянув ii критичним оком. – От тiльки не завадило б бути трохи огряднiшою.

– Не у двадцять же рокiв, Мете! – заперечила вона. – Не у двадцять! Ось помацайте мою руку й побачите! – Вона зiгнула руку й показала йому, як напружилися м’язи.

– М’язи сильнi, – погодився вiн, доторкуючись до ii руки. – Можна подумати, що ви добували шматок хлiба тяжкою працею.

– О, я вмiю кидати списа, знаю бокс, фехтування, – хвалилась вона, прибираючи вiдповiдну поставу.

 – Вмiю плавати, пiрнати, скакати через мотузок двадцять разiв упiдряд, ходити на руках.

– То це вас так там учили! А я думав, що ви iздили вивчати рiзнi науки, – сказав вiн незадоволено.

– Тепер, Мете, новi методи навчання. Тепер вас уже не вiдсилають додому з головою, начиненою всякими науками…

– … та з такими кволими ногами, що вони не можуть здержати цiеi вченоi голови! Ну гаразд, дарую вам вашi м’язи.

– А як вашi справи, Мете? – запитала Фрона. – Як вам велося цих дванадцять рокiв?

– Погляньте на мене.

 – Вiн широко розставив ноги, високо пiдняв голову, виставив уперед груди. – Перед вами стоiть мiстер Мет Маккартi, один з королiв славетноi династii Ельдорадо, i все це вiн здобув своiми власними руками. Моi володiння безкраi. Тепер у мене за одну хвилину добуваеться бiльше золотого пiску, нiж я бачив за все свое попередне життя. Тепер я iду в Штати розшукати собi спадкоемцiв. Я переконаний, вони повиннi бути.