Дочка снігів

Загубивши десь, певне в дорозi, шапку, вiн недбало пов’язав голову витертою шовковою хусткою. І хоч мав вiн отих десять мiльйонiв, сам нiс свого клунка на широких плечах.

– А другий хто?

– Бiл Свiфтвотер, теж король Ельдорадо.

– Та невже? – спитала Фрона, не дiймаючи вiри.

– Авжеж! – вигукнув той самий. – Його портрет надруковано в усiх газетах, що вийшли протягом останнiх шести тижнiв. Гляньте! – Вiн розгорнув газету. – Портрет дуже схожий. Я так часто дивився на нього, що впiзнаю його пику серед тисячi.

– А третiй? – поспитала вона, мовчки схиляючись перед таким авторитетом.

Їi iнформатор пiднявся навшпиньки, щоб краще роздивитись.

– Не знаю, – признався вiн нiяково i вдарив по плечу свого сусiду. – Це хто? Отой худорлявий, голений? В синiй сорочцi, з латкою на колiнi?

В цю хвилину Фрона радiсно скрикнула й кинулася вперед.

– Мете! Мете Маккартi!

Чоловiк з латкою щиро потиснув iй руку, хоч i не впiзнав ii, i недовiрливо поглянув на неi.

– Ви мене не пiзнаете! – вигукнула Фрона.

 – Нi, нi, не кажiть менi, що впiзнали! Коли б не було тут стiльки глядачiв, я обняла б вас, старий ведмедю!.. От i пiшов Великий Ведмiдь додому, до своiх маленьких ведмежат, – почала вона повагом. – А ведмежата були дуже голоднi. І Великий Ведмiдь сказав: «Вiдгадайте, що я вам, дiтки, принiс?» Одне ведмежа сказало, що ягоди, а друге сказало, що рибу лосося, а трете сказало, що дикобраза. Тодi Великий Ведмiдь засмiявся: «Хо-хо!» – i сказав: «Нi, я принiс чудову, велику, гладку людину!»

Що далi вiн слухав, то бiльше починав собi щось пригадувати – це було видно по ньому, i коли Фрона замовкла, обличчя його зморщилось i вiн засмiявся якимсь особливим, тихим смiхом.

– Та я i справдi вас знаю, – сказав вiн, – тiльки нiяк не можу згадати, хто ви така.

Вона показала на склад, з острахом дивлячись на нього.

– Ага, згадав! – Вiн одступив на крок, уважно приглядаючись до Фрони. Тут на його радiсному обличчi раптом проступило розчарування.

 – Нi, цього не може бути! Я помилився. Нiколи не могли ви жити в цiй халупi, – вiн показав на склад.

Фрона енергiйно закивала головою.

– То це все ж таки ви! Маленька сирiтка iз золотою кучмою, яку я так часто розчiсував! Маленька чарiвниця, що босонiж бiгала по цьому камiннi!

– Так, так! – радiсно пiдтвердила вона.

– Маленьке чортеня, що викрало запряжку собак i серед лютоi зими помандрувало на Перевал, щоб довiдатись, де кiнчаеться свiт!..