Дочка снігів

В дитинствi вона жила невимушено й вiльно i знала небагато життевих приписiв, зате дуже суворих. Їх можна було сформулювати виразом, який вона вичитала в пiзнiшi роки: «Вiра в iжу та притулок». «Це була батькова вiра», – думала Фрона, згадуючи, з якою пошаною вимовляли люди його iм’я. Вона перейнялася цiею вiрою, – вiрою, що вона перенесла з собою через «край свiту», – туди, де людина, вiдiйшовши вiд давньоi правди, створила собi новi, егоiстичнi догми, казуiстикою пiдпертi. Цю вiру вона зберегла й принесла з собою назад i залишилась така ж чиста, молода, радiсна.

Все це дуже просте, – думала вона. – Чому б iм не вiрити в те, у що вона вiрить – в iжу та притулок? Чому б не вiрити в довгi мандрiвки, в мисливський табiр? Чому б не бути однiеi вiри з дужими, мiцними духом людьми, що смiливо ставлять чоло несподiванiй небезпецi, що одважно зустрiчають смерть на суходолi чи на морi? Чому б не так? Вiра Джекоба Велса, Мета Маккартi, iндiянських хлопчикiв, з якими вона колись гралась, iндiянських дiвчаток, з якими вона ладнала вiйни, вiра вовкодавiв, що везли санки i що бiгали разом з нею по снiгу, – це здорова, життева, потрiбна вiра. Так вона думала i була щаслива.

Вiльшанки дзвiнко вiтали ii з березового гаю, i слух ii наповнили звуки дня. Десь далеко подавала голос курiпка, пищала бiлка, перескакуючи над ii головою з гiлки на гiлку, з дерева на дерево. Рiчки не видно було, та звiдти долинали людськi голоси. То шукачi золота, розбудившися, торували далi свiй важкий шлях на Пiвнiч.

Фрона пiдвелася, вiдкинула волосся й машинально пiшла старою стежкою помiж дерев, прямуючи до табору Джорджа, ватага племенi дая. Дорогою iй спiткався голий, наче мусянжовий божок, хлопчик у лахмiтних штаненятах. Вiн збирав хмиз i скинув на неi пильним поглядом через бронзове плече. Фрона весело привiталась до нього на мовi дая. Та вiн тiльки крутнув головою, глузливо зареготав i, покинувши свою роботу, гидко вилаявся. Вона не могла зрозумiти, чому вiн так повiвся – давнiш такого не бувало, – одначе, коли далi здибала рослявого похмурого iндiянина-сiтху, то пройшла мовчки, нiчого не сказавши.

Табiр розташувався на узлiссi. Побачивши його, вона зупинилась, вражена. Це не був уже колишнiй табiр, де тiсно тулився який десяток халупчин. Тепер тут виросло цiле мiстечко. Починалось воно на узлiссi, потiм розбiгалося помiж купами дерев у долинi i тяглося ген понад рiчкою, де на причалi стояли в десять i дванадцять рядiв довгi каное.