Дочка снігів

Вона ступила на стовбур, що захитався пiд ii ногою, почула ревiння хвилi, побачила, як шалено рине вода, – i повернула назад. Тут вона порозв’язувала шнурiвку у своiх черевиках – нiби для того, щоб мiцнiш ii позатягати. Тим часом з лiсу вийшов гурт iндiян i почав болотом сходити до рiчки. Попереду було трое-четверо чоловiкiв, за ними багато жiнок, усi навантаженi величезними клунками. За жiнками дрiботiли дiти, теж з клуночками на плечах, а позад усiх, висолопивши язики та важко дихаючи, йшли iз вантажем п’ять чи шiсть собак.

Індiяни скоса поглянули на Фрону, i один щось промовив стиха. Фрона не почула його слiв, але стриманий смiх, що перебiг натовпом, промовляв яснiше за слова. Обличчя ii спалахнуло, вона почувала себе зневаженою, одначе вдала, що нiчого не розумiе. Провiдник iхнiй станув набiк, i всi iндiяни, один по одному, перейшли непевною кладкою через рiчку. На серединi рiчки стовбур пiд вагою людського тiла вгинався аж пiд воду, i тодi доводилося ступати по кiсточку в бурхливих холодних хвилях.

Але навiть маленькi дiти переходили не вагаючись. За ними перейшли собаки. Вони скиглили, вiдступали назад, але люди iх пiдгонили. Коли вже всi перейшли, старший iхнiй звернувся до Фрони.

– Ідiть битим шляхом, – сказав вiн, показуючи на гору. – Вам краще пройти битим шляхом. Хоч воно й далi, та для вас зручнiше.

Але вона хитнула головою й почекала, поки вiн перейде на той бiк. В нiй прокинулись гордощi, не тiльки ii, а й цiлоi раси. І цi останнi переважили над самолюбством.

Вона ступила на кладку на очах у тубiльцiв i рушила в бiлий пiнявий вир.

Проходячи стежкою, вона побачила якогось чоловiка, що сидiв край дороги й плакав. Клунок його, обв’язаний невмiлими руками, валявся на землi. Одного чобота вiн скинув. Його нога вся вкрилася пухирями i страшенно розпухла.

– Що таке сталося? – спитала Фрона, зупинившись.

Вiн глянув перше на неi, потiм униз, туди, де в темрявi, немов живе срiбло, виблискувала рiчка Дая. Сльози ще застилали йому очi, i вiн не переставав хлипати.

– Та що таке? – спитала вона знову. – Чи я не можу чим вам допомогти?

– Нi, – одказав вiн. – Як ви менi допоможете? Я покалiчив собi ноги, мало не зламав хребта, стомився до смертi. Яка тут може бути помiч?

– Ну, це нiчого! – сказала вона бадьоро. – Могло трапитись i гiрше! Подумайте про тих, що тiльки-но вийшли на берег. Мине добрих два тижнi, доки вони доплентаються зi своiми клунками сюди.