Дочка снігів

А ви вже тут!

– Але ж моi товаришi покинули мене i пiшли вперед, – хлипав чоловiк, немов хотiв розжалобити ii своiм голосом. – Я один тут, як палець, – скаржився вiн далi. – І не можу ступити й кроку. Подумайте про мою жiнку, про дiтей. Вони залишилися в Штатах. Коли б вони тепер поглянули на мене! Я не можу до них повернутись, далi йти теж не можу. Сили не вистачае. Я не можу працювати, як коняка. Не на те я вродився, щоб робити конячу роботу. Я помру. Знаю, що помру, коли буду так важко працювати.

Що маю чинити?

– А чому вашi товаришi покинули вас?

– Бо я не такий дужий, як вони. Бо я не мiг нести такоi ваги, як вони. Вони насмiхалися з мене i, нарештi, покинули зовсiм.

– Вам нiколи не доводилось так надсаджуватися? – спитала Фрона.

– Нi.

– Ви маете вигляд здоровоi, дужоi людини. І важите ви не менш, як сто шiстдесят п’ять фунтiв, авжеж?

– Сто сiмдесят, – поправив вiн.

– По вас не видно, щоб ви коли на що хворiли. Були ви коли-небудь хворi?

– Нi.

– А хто вашi товаришi? Гiрники?

– Вони нiколи не були гiрниками. Вони працювали в тiй установi, що й я. Ось чому менi кривдно! Ми працювали разом багато рокiв, а тепер вони пiшли, покинули мене одного, i все тiльки через те, що я не мiг iти так швидко, як вони.

– Друже мiй! – Фрона вiдчула, що в нiй заговорила представниця ii раси. – У вас стiльки сили, як i в них. Ви можете так само працювати, як вони, можете понести таку саму вагу. Ви тiльки слабкодухi.

А тут не мiсце для слабкодухих. Ви не можете так працювати, як кiнь, тiльки тому, що не хочете. Ця краiна таких не потребуе. Для Пiвночi потрiбнi дужi люди, дужi духом, а не тiлом. Тiло – то ще пусте. Тож вертайтеся в Штати. Ви нам не потрiбнi. Коли ви пiдете далi, то загинете. А що тодi буде з вашою жiнкою, з дiточками? Спродайтеся тут i повертайтесь додому. За три тижнi будете вдома. Прощавайте!

Вона проминула Овечий табiр. Десь вище в горах пiд тиском пiдземних вод рушив з мiсця величезний глетчер, i вузьким скелястим мiжгiр’ям посунули вниз тисячi тонн льоду й води.

Стежка ще ослизла вiд намулу. Люди безнадiйно метушилися серед перекинутих наметiв i ям, де зберiгалася живнiсть. Дехто, гарячково поспiшаючи, копав землю, а тi трупи, що непорушно лежали край дороги, без слiв пояснювали причину цiеi хапливоi роботи. Кiлькасот ярдiв далi усе ще тривала руiнницька робота потоку. Люди тiкали, рятуючи життя.