Маленька господиня Великого будинку

– Але ж, любий мiй, – квапливо пiдхопив мiстер Слокем, – ти, звичайно, розумiеш, що тобi ще рано доручати грошi. Порядкувати ними поки що будемо за тебе ми.

– Цебто я не можу взяти з них анi цента без вашого дозволу?

– Анi цента, – враз вiдрубав мiстер Крокет.

Дiк замислено кивнув головою i промурмотiв:

– Розумiю…

– Звичайно, буде цiлком природно i справедливо, щоб тобi давали скiлькись там на всякi дрiбнi витрати, – докинув мiстер Девiдсон. – Скажiмо, долар на тиждень чи, може, й два.

Як пiдростатимеш, цю суму можна й збiльшувати. А коли тобi вийде двадцять один рiк, тодi ти, безперечно, будеш спроможний сам порядкувати своiми справами – радячись iз нами, звичайно.

– А поки менi нема двадцять одного року, з усiх своiх мiльйонiв я не зможу взяти й ста доларiв, щоб витратити, як менi схочеться? – запитав Дiк покiрливо.

Мiстер Девiдсон почав був вiдповiдати, добираючи заспокiйливих виразiв, але хлопець пiдняв руку: я, мовляв, ще не скiнчив.

– Як я зрозумiв, я можу витрачати своi грошi тiльки за нашою спiльною згодою – вас трьох i моею?

Опiкунська рада закивала головами.

– Цебто як ми погодимось, так i буде?

Опiкуни знов кивнули.

– Ну, то я хочу мати сто доларiв зараз, – заявив Дiк.

– Навiщо вони тобi? – спитав мiстер Крокет.

– Можу сказати, – спокiйно вiдповiв Дiк. – Я пiду в мандри. У подорож.

– Ти сьогоднi пiдеш спати – рiвно о пiв на дев’яту, – вiдмовив мiстер Крокет.

 – І нiяких ста доларiв не одержиш. Та панi, про яку ми тобi говорили, прийде сюди на шосту годину. Вона, як ми тобi пояснили, доглядатиме тебе весь час, день у день вiд ранку до вечора. О пiв на сьому, як звичайно, ти повечеряеш разом з нею, а потiм вона подбае, щоб ти вчасно лiг спати. Як ми вже сказали, вона мае заступити тобi матiр – стежитиме, щоб у тебе завжди були помитi вуха й шия…

– І щоб я купався щосуботи ввечерi, – докiнчив за нього Дiк якнайлагiднiше.

– Саме так.

– А скiльки ви… цебто скiльки я платитиму тiй панi за ii послуги? – спитав Дiк, несподiвано звернувши на iнше: у нього вже була така звичка, i вiн не раз спантеличував тим учителiв та однокласникiв.

Мiстер Крокет уперше вiдповiв не зразу, а спочатку прокашлявся.

– Адже це я платитиму iй? – допитувався Дiк. – Зi своiх двадцяти мiльйонiв цебто?

– Батькова порода, – тихенько мовив сам до себе мiстер Слокем.