Маленька господиня Великого будинку

Розумiете, Дiего Вальдесовi, як i менi, щастило в життi. Вiн так рвався до титулу найвищого адмiрала Іспанii, що не мав коли заживати втiх, яких вiн ледве скуштував. Вiн був здоровий, повний снаги, але в нього не було нi на що часу за тим пориванням. Та вiн усе думав, усе дурив себе думкою, що здоров’я й снаги стане йому ще надовго, i коли вiн зробиться найвищим адмiралом, отодi вже надолужить свое. А потiм усе згадував:

…в старому братствi

Отих нових морiв,

Де ми колись мiняли

Сандал у дикунiв,

В далеких водах Пiвдня

В щасливi тi часи

Не знали ще Вальдеса,

Мене ж то знали всi.

Хто здибав добрi трунки,

То вже iх пив не сам,

Хто знюхав щедру здобич,

То вже казав i нам

В таемних наших бухтах

Аж на краю землi,

Як ми туди спливались

Смолити кораблi.

Ладнали вбогi шатра –

Вiтрило на веслi,

Коло багать сидiли,

Закуренi, в смолi,

І знов летiли далi

За покликом жадань

Так хутко, мов той якiр,

Що пада в водну хлань.

Де ми скидали зброю

Й пiд пальмами в шинку

В яку палючу спеку

Шукали холодку?

О джерело в пустелi.

Де, спраглi, ми пили,

І хлiб, що не доiли,

Й вино, що розлили!

Юнак, жагу спiзнавши,

Вдова в тяжкiй журi,

Знудьгованi за шлюбом

Дiвчата на порi –

Усi, кого жадання

Невтоленi печуть,

Збагнуть мою гризоту,

Що днiв тих не вернуть!

Зрозумiйте його, ви, лiтнi люди! Зрозумiйте його так, як я, молодий, зрозумiв! Ось що вiн каже далi:

Я думав – пiзня втiха

Пишнiше розквiта,

І задля тоi втiхи

Промарнував лiта,

Аж поки, всiм на заздрiсть,

Але й собi на жаль,

Зробивсь я дон Дiего,

Найвищий адмiрал!

– Слухайте, опiкуни моi! – вигукнув Дiк, i обличчя його палало пристрастю.

 – Ви думаете, що мене не печуть невтоленi жадання? Нi, я горю вогнем! Але я стримую себе. Не думайте, нiби я вже здохляк, коли поводжусь у коледжi, мов такий собi статечний цяця-хлопчик. Я молодий. Я живий. Я здоровий i повний снаги. Але я не хочу дати маху. Я стримую себе. Не кваплюсь, не чiпляюсь на перший-лiпший гачок. Я ще тiльки готуюся. Але втiх своiх я не прогавлю. Не розiллю свого вина.