Маленька господиня Великого будинку

Нехай би вже за рисака, то iнша рiч…»

Роздiл VII

Дiк ще перебiгав очима видану штатом Айовою брошуру про свинячу чуму, коли у вiдчиненi вiкна канцелярii долинули через широке подвiр’я новi звуки: прокинулась та жiнка, що смiялася з дерев’яноi рамки на стiнi над лiжком у нього i що лиш кiлька годин тому згубила на пiдлозi його спальнi рожевого мереживного чепчика, якого так дбайливо пiдiбрав А-Гов.

Спершу Дiк почув ii голос, бо вона прокидалася з пiснею, мов пташка. Дзвiнкi переливи вилiтали по черзi з усiх вiкон довгого крила будинку, де були ii покоi.

Далi спiв ii почувся з садочка в подвiр’i; там вона довгенько дражнила свого ердельтер’ера та ще насварила щенятко, шотландського колi, що зазiхнуло на жовтогарячих, пишнохвостих японських золотих рибок у чашi водограю.

Дiка враз пройняло втiхою, що вона прокинулась. Та втiха нiколи не блякла для нього. Щодня йому, поки не вчуе через подвiр’я ранковоi Полиноi пiснi, здавалося, нiби Великий будинок ще не прокинувся по-справжньому, хоч би сам вiн був уже кiлька годин на ногах.

Та ледве вiдчувши ту втiху вiд ii пробудження, Дiк, як звичайно, вiдразу й забув про неi за власними справами. Вiн знову поринув у цифровi данi про свинячу чуму в Айовi, i дружина зникла з його свiдомостi.

– Доброго ранку, Веселий молодче, – почув вiн за хвильку голос, що завжди лунав для нього чарiвною музикою. Пола в ранковому халатику пурхнула до кiмнати, обняла чоловiка за шию й притулилась до нього нiжним i гнучким тiлом, сiвши на пiдставлене колiно.

А вiн мiцно пригорнув дружину, вiдгукнувшись так на ii близькiсть, однак ще з пiв хвилини не вiдривав очей вiд сторiнки, де викладалося про результати вакцинацii, що ii виконав професор Кенелi на свинарськiй фермi Саймона Джонса у Вашингтонi, штат Айова.

– Ось як, – обурилась вона. – Тобi занадто щастить. Ти переситився дарами життя. До тебе прийшла твоя Дружинонька, твоя «горда зiронька», а ти навiть не сказав: «Доброго ранку, Дружинонько, чи солодко тобi спалося?».

Дiк облишив статистичнi таблицi професора Кенелi, мiцнiше пригорнув дружину й поцiлував ii, одначе вказiвний палець його правоi руки вперто придержував потрiбну сторiнку. Слова Полиного докору вже не лишили йому змоги запитати, чи добре iй спалося пiсля того, як вона згубила рожевого чепчика у нього на верандi. Вiн згорнув брошуру на закладенiй пальцем сторiнцi та обняв дружину обома руками.

– О! О! Чуеш? – вигукнула вона.