Маленька господиня Великого будинку

В сизо-iмлистих, як звичайно у жеребцiв, очах коня горiла буйна жага, огир завзято й нетерпляче мотав головою, то черкаючи мордою в клаптях пiни лискучi колiна, то пiдкидаючи ii високо догори, щоб знову просурмити свiй гучний, владний поклик i струснути ним повiтря.

Здалеку, нiби луна, долетiло на вiдповiдь тоненьке ласкаве iржання.

– Принцеса Фозрiнгтонська, – шепнула Пола.

Знову Горянин засурмив свiй поклик, i Дiк проспiвав:

– Слухайте мене! Я – Ерос! Я ступаю по горах!

А Полу, обвиту нiжно й мiцно його руками, враз шпигнуло щось наче ревнощi до цього розкiшного створiння, що так захопило ii чоловiка.

Та за мить те почуття зникло, iй стало трошки соромно, i вона весело вигукнула:

– Ану, «Пiсню жолудя», Червона Хмаро!

Дiк, що вже поглядав на закладену пальцем брошуру в своiй правiй руцi, звiв на дружину очi трохи заскочено, а спам’ятавшись, заспiвав так само весело:

Жолудi нападали з неба!

Я саджаю жолудi в долинi!

Жолудi великi i маленькi!

Я кiльчусь, я, чорний жолудь, вже росту, росту!

Поки вiн спiвав, Пола тулилася до нього щiльно-щiльно, та тiльки-но пiсенька скiнчилась, вона вiдчула неспокiйний порух його руки з брошурою i вловила швидкий, мимовiльний Дiкiв погляд на годинника, що стояв серед столу i показував уже двадцять п’ять хвилин на дванадцяту.

І знов вона спробувала втримати його, але в словах ii, теж мимовiльно, вже бринiв легкий докiр.

– Чудний ти в мене, Червона Хмаро, – повiльно сказала вона. – Часом я майже вiрю, що ти направду Червона Хмара i саджаеш своi жолудi, виливаючи в пiснi несамовиту радiсть.

А iнколи ти майже здаешся менi ультрасучасною людиною, останнiм словом розвою нашоi двоногоi раси, iстотою чоловiчоi статi, що замiсть мурiв Троi держить в облозi статистичнi таблицi або, озброiвшись пробiрками та шприцами, провадить гладiаторськi боi з якимись невидимими мiкробами. Часом менi здаеться, що тобi слiд би носити окуляри й мати лисину, а деколи…

– …Що я не маю нi права, нi снаги володiти жiнкою i обiймати ii, – докiнчив вiн, пригорнувши дружину ще мiцнiше.

 – Що я просто вчений вiслюк, не вартий своеi «легкоi хмаринки рожевого пилку». То слухай, що я надумав. За кiлька днiв…

Але задум його вмер, ще не зродившись, бо позад них хтось остережливо кахикнув, i обое, водночас повернувши голови, побачили Бонбрайта, секретаревого помiчника, з якимись жовтими папiрцями в руцi.

– Чотири телеграми, – нiяково сказав вiн. – Мiстер Блейк гадае, що двi дуже важливi.