Морський вовк

 – Але, даруйте, все, про що ви питаете мене, зовсiм не стосуеться того, про що я хотiв поговорити з вами.

Вiн, однак, не звернув уваги на моi слова.

– А хто заробив iх? Га? Я так i думав. Ваш батько. Ви стоiте на його ногах, на мертвих ногах. Ви нiколи не стояли на своiх власних ногах. Ви не змогли б самостiйно й дня прожити, щоб собi заробити на ту страву, якою тричi на день напихаете черево. Ану, покажiть вашi руки!

Та страшна, могутня сила, що дрiмала в цьому чоловiковi, мабуть, раптом прокинулась, i незчувсь я, як вiн ступив два кроки наперед, схопив мене за праву руку i пiднiс ii, щоб подивитися.

Я хотiв ii вирвати, але його пальцi без помiтного якого зусилля стисли мою руку, аж здалося, що в мене ось-ось затрiщать костi. Дуже важко за таких обставин зберегти гiднiсть. Не мiг же я борюкатися, наче той школяр. Не мiг i кинутися на цього велетня, що одним потиском мiг поламати менi руку. Нiчого не лишалося, як стояти i терпiти образу.

Тим часом, як я помiтив, кишенi покiйника було вивернуто i все, що там знайшлося, висипали на палубу, а труп з вишкiреними зубами загорнули в парусину, краi якоi Йогансен зашив грубими бiлими нитками, натискаючи на голку морським наперстком – клаптиком шкiри, прилаштованим до долонi.

Вовк Ларсен бридливо випустив мою руку зi своеi.

– Руки у вас нiжнi, бо за них вiдробили руки тих, хто вже помер. А вашi придатнi хiба тiльки, щоб мити посуд та працювати на кухнi.

– Я хочу, щоб мене висадили на берег, – рiшуче сказав я, нарештi опанувавши себе.

 – Я заплачу вам, скiльки ви скажете, за те, що зупините судно, i за весь клопiт.

Вiн цiкаво подивився на мене. Посмiшка заграла у нього в очах.

– А я хочу вам iнше запропонувати, щоб урятувати вашу душу. В мене помер помiчник, i менi доведеться декого перемiстити. Один з матросiв заступить його мiсце, юнга посунеться наперед i заступить матроса, а ви заступите юнгу. Пiдпишете умову на цiлий рейс, двадцять доларiв мiсячно й харч. Що ви скажете? Завважте, це вам же на добро! Ви станете людиною.

Навчитесь стояти на власних ногах, а може, навiть i пошкандибаете на них.

Однак я не звернув на його слова уваги. Я побачив вiтрила якогось судна на пiвденному заходi; щодалi вони виростали й виразнiшали. То була така сама шхуна, як i «Привид», тiльки трохи, мабуть, менша. Грацiйне суденце, погойдуючись на хвилях, прямувало на нас i мало пройти чи не зовсiм близько. Вiтер щохвилини дужчав, а сонце, що сердито виглянуло на мить, тепер заховалося.