Морський вовк

Правильне обличчя з виразними й суворими рисами, на перший погляд масивне; але ця масивнiсть обличчя, а так само й усього тiла немовби зникае, коли ближче приглянешся, i залишаеться тiльки переконання, що пiд нею приховуеться страшна, надзвичайна внутрiшня сила, яка дрiмае десь у глибинi ества. Щелепи, пiдборiддя, опукле високе чоло, широкi брови, що нависли над очима, – все те, могутне, надзвичайно могутне само з себе, казало про незмiрну мiць чи мужнiсть духу, невидиму для людського ока. Ту мiць духу важко було вимiряти, неможливо було визначити ii межi або пiдвести пiд якусь рубрику.

Очi, – а доля судила менi потiм спiзнати iх добре, – були великi й гарнi, широко розставленi, й свiтилися великим розумом; вони ховалися пiд густими чорними бровами й важким чолом. Тi очi якось дивно мiняли свiй сiрий колiр i нiколи не бували двiчi тi самi; в них грало безлiч вiдтiнкiв i барв, як ото шовк мiниться в сонячному променi, то сiрий в темним або свiтлим вiдтiнком, то зелено-сiрий, а то кольору ясноi блакитi глибокого моря.

То були очi, що прикривали його душу тисячами масок, а iнодi, щоправда, дуже рiдко, вiдкривали ii, дозволяючи вирватись оголеною у свiт, назустрiч якiйсь дивнiй пригодi. Очi тi могли бути безнадiйно похмурi, як олив’яне небо, або сяяли й сипали iскри, наче меч у розмаховi; то вони були холоднi, як полярний краевид, то теплi й нiжнi; а часом у них мiг спалахнути вогонь любовi, надзвичайноi, мужньоi, що водночас вабить i бере силомiць, що причаровуе й скоряе жiнок, i вони пiддаються радiсно, щасливi принести себе в жертву.

Але вернiмося назад. Я сказав капiтановi, що, на жаль, поховальноi вiдправи не знаю i що я не пiп. Тодi вiн гостро запитав:

– А з чого ж ви живете?

Мушу визнати, що нiколи доти менi не ставили такого запитання i нiколи над ним я не думав. Я був ошелешений i, не встигши обмiркувати вiдповiдь, недоречно промимрив:

– Я… я джентльмен.

Губи його скривилися в глумливiй усмiшцi.

– Я працював, у мене е робота, – похопився я додати, наче вiн був менi суддя i я мав виправдуватися, водночас розумiючи, що з мого боку безглуздо вдаватися до будь-яких пояснень.

– Ви заробляли собi на прожиток?

Цi слова пролунали так владно, що я зовсiм «збився з плигу», як сказав би Чарлi Ферасет, i стояв мовчки, немов учень, що тремтить перед суворим учителем.

– Хто вас годуе? – знову запитав вiн.

– Я маю прибутки, – вiдповiв я гордовито, хоч уже через мить ладен був вiдкусити собi язика.