Морський вовк

Уявiть собi людину звичайного зросту, кволу, з нерозвиненими м’язами, що жила собi досi тихим, спокiйним життям i не звикла до насильства, – що вона мала робити? Не було рацii заводитися з цими озвiрiлими iстотами, – то було б однаково, що ставати перед розлютованим бугаем.

Так я думав у ту хвилину, вiдчуваючи потребу виправдатися перед самим собою. Але це виправдання не заспокоiло мене. Навiть тепер я не можу спокiйно оглянутися назад: кожного разу, згадуючи тi подii, я вiдчуваю свое приниження. Становище було таке, що справдi виходило зi звичайних рамок i вимагало чогось iншого, нiж холодна зважливiсть розуму.

Правда, з погляду формальноi логiки я не мав чого соромитись; i все ж на згадку про тi подii менi стае соромно за ображену й заплямовану людську мою гiднiсть.

Та все це нi до чого. Я так хутко тiкав з камбуза, що в мене прикро заболiло колiно, i я безпорадно впав на палубу. Але кок i не думав гнатися за мною.

– Ач, як дременув, ач як! – чув я за собою його голос. – І це з хворою ногою! Ходи назад, бiдний мазунчику! Годi, я вже тебе не чiпатиму.

Я повернувся i взявся до роботи; на цьому справа й закiнчилася, проте тiльки тим часом. О сьомiй годинi я подав снiданок у кают-компанiю. Шторм, видно, стих уночi, але море ще дуже хвилювало й вiтер був досить свiжий. Вiтрила поставлено було ще за попередньоi вахти, i «Привид» швидко мчав на всiх вiтрилах, опрiч двох топселiв i бом-клiвера. Як я чув з розмов, цi трое вiтрил мали поставити зараз же по снiданку. Я дiзнався, що Вовк Ларсен хотiв якнайкраще використати шторм, який гнав нас на пiвденний захiд, до тiеi частини океану, де можна скористатись пiвнiчно-схiдним пасатом.

То вже був цiлком надiйний вiтер, i пiд ним капiтан сподiвався пройти бiльшу частину дороги до Японii: спуститись на пiвдень до тропiкiв, а тодi, досягши узбережжя Азii, повернути знову на пiвнiч.

Пiсля снiданку я мав ще одну неприемну пригоду. Поперемивавши посуд, я вигрiб iз пiчки попiл i понiс на палубу викинути в море. Вовк Ларсен i Гендерсон стояли поблизу штурвального колеса й про щось розмовляли.

За штурвалом був матрос, Джонсон. Прямуючи до навiтряного борту, я помiтив, що вiн раптом шарпнув головою. Я помилково подумав, що то вiн пiзнав мене i привiтався. Насправдi ж вiн хотiв попередити мене, щоб я не кидав попелу проти вiтру. Не вбачаючи в цьому нiякого лиха, я поминув Вовка Ларсена й мисливця i висипав попiл за борт. Вiтер понiс його назад, i не тiльки на мене, але й на Гендерсона та на капiтана.