Морський вовк

Тодi я розповiв усе – як моя одiж сушилася в камбузi i як потiм кок мене трохи не набив, коли я сказав йому про грошi.

Ларсен осмiхнувся, вислухавши мов оповiдання.

– Кок пiдлатався, – сказав вiн, – Та невже ви думаете, що ваше мiзерне життя не варте хоч би цих грошей? До того ж уважайте, що це вам наука. Згодом ви навчитеся, як берегти своi грошi. Я гадаю, досi за вас це робив ваш повiрник.

Я вiдчував спокiйний глум у його словах, але таки запитав:

– Як же менi iх повернути?

– Це вже ваша справа.

Тут ви не маете жодних повiрникiв i мусите покладатись тiльки на самого себе. Коли ви одержите який долар, тримайте його. Людина, що розкидае своi грошi, як от ви, заслужила того, щоб утратити iх. Крiм того, на вашiй совiстi ще й грiх. Ви не мали права спокушати ближнього. А ви спокусили кока, i вiн не встояв. Ви пiддали небезпецi його безсмертну душу. До речi, вiрите ви в безсмертну душу?

Коли вiн вимовляв цi слова, повiки його повiльно пiднялися i, здавалося, глибина його душi вiдкрилась менi, i я мiг заглянути туди.

Але то була iлюзiя. Я певен, що взагалi нiкому нiколи не вдалося заглянути в душу Вовка Ларсена. То була зовсiм самотня душа – я згодом переконався. Вовк Ларсен нiколи не скидав маски, хоча зрiдка вдавав вiдвертого.

– Я читаю безсмертя у ваших очах, – вiдповiв я i на спробу пропустив слово «сер», бо вважав, що певна iнтимнiсть розмови дозволяе це. І я не помилився.

– Гадаю, що ви бачите там щось живе, але це не означае, що воно житиме завжди.

– Я читаю в них щось бiльше, – провадив я далi смiливо.

– Тодi ви читаете свiдомiсть. Свiдомiсть життя, яке живе; але не бiльше, не безмежнiсть життя.

Як ясно вiн думав i як добре висловлював те, що думав! Глянувши на мене зацiкавлено, вiн вiдвернувся й почав дивитися на олив’яне море, туди, звiдки вiяв вiтер. Очi його зробились холоднi, а лiнii рота посуворiшали й погрубiшали. Вiн, видимо, був у похмурому настроi.

– А яка мета? – рвучко спитав вiн, стаючи спиною до мене, – Якщо я безсмертний, то навiщо?

Я мовчав.

Як мiг я пояснити цiй людинi свiй iдеалiзм? Як мiг я словами передати почуття, що нагадуе музику, яку чуеш увi снi, переконання, яке розумiеш, але не годен визначити?

– У що ж ви тодi вiрите? – спитав я своею чергою.

– Я вiрю, що життя – це хаос, – зразу вiдповiв вiн. – Воно подiбне до закваски, що грае хвилину, годину, рiк або сотнi рокiв, але кiнець кiнцем переграе.