Морський вовк

Ще не так далеко зайшов, а вже ладен би й кинути.

Щоб не розводитись довго, скажу просто, що я принiс книжку з його каюти й прочитав йому вголос «Калiбана». Вiн був у захопленнi. Цей примiтивний погляд на речi й спосiб мислення вiн цiлком розумiв. Раз у раз вiн уривав мене своiми зауваженнями й критикою. Коли я закiнчив, вiн звелiв менi перечитати поему вдруге й утрете. По тому ми зав’язали дискусiю про фiлософiю, науку, еволюцiю, релiгiю. Вiн виявляв хиби самоука, а також упевненiсть i прямолiнiйнiсть, властиву первiсному розумовi.

Саме в простотi мiркувань полягала його сила, i матерiалiзм його був переконливiший, анiж витончений i складний матерiалiзм Чарлi Ферасета. Не скажу, що Ларсен переконав мене, – я-бо страшенно впертий i, як казав Ферасет, «темпераментний» iдеалiст, – але вiн штурмував останнi передмур’я моеi вiри з такою силою, яка мимоволi викликала пошану, дарма що я не погоджувався з ним.

Час минав. Пора вже було на вечерю, а стола ще й не накрито. Я почав непокоiтись, а коли Томас Магрiдж, лютий як чорт, заглянув униз, я пiдвiвся, щоб узятися за своi обов’язки.

Але Вовк Ларсен гукнув йому:

– Сьогоднi, кухарю, попораешся сам. Гамп менi потрiбен, обходься без нього.

І знову трапилося неймовiрне. Ввечерi я сидiв за столом iз капiтаном i мисливцями, тодi як Томас Магрiдж обслуговував нас, а опiсля мив посуд. Це була калiбанiвська примха Вовка Ларсена, i я побоювався, що матиму з неi самi прикрощi. А тим часом ми розмовляли й розмовляли, що дуже дратувало мисливцiв, бо вони з нашоi розмови нiчогiсiнько не розумiли.

Роздiл IX

Три днi вiдпочинку, три щасливих днi вiдпочинку мав я, коли був у товариствi Вовка Ларсена, iв за столом у кают-компанii i не робив нiчого, лише розмовляв iз ним про життя, лiтературу та всесвiт, тодi як Томас Магрiдж кипiв i лютував, роблячи i свою i мою роботу.

– Стережися шквалу, оце все, що я тобi скажу, – попередив мене Луiс, коли Вовк Ларсен зiйшов униз утихомирювати мисливцiв, давши нам яких пiвгодини вiльних на палубi.

– Нiколи не вгадаеш наперед, чого вiд нього ждати, – провадив Луiс на мое прохання висловитись яснiше. – Вiн мiнливий, як вiтер або морська течiя. Не вгадаеш нiколи його коникiв. Уже думаеш, нiби знаеш його i внатурився з ним, а вiн вiзьме та ще й так закрутить – накинеться на тебе, рознесе на шмаття всi твоi вiтрила, що ти поставив на добру погоду.

Отже, я зовсiм не здивувався, коли вибухнув шквал, за який попереджував Луiс.