Міжзоряний мандрівник

– Коли ви такi певнi, то чому ж не пристаете на мою пропозицiю? – i далi дражнив я начальника.

Вiн так розсердився, що я б, мабуть, зареготав, якби не був у такому розпачливому станi.

Лице йому скривилося. Вiн стиснув кулаки, i я подумав навiть, що вiн накинеться й почне мене бити. Проте, напружившись, вiн опанував себе.

– Добре, Стендiнгу, – гаркнув вiн. – Я згоден. Але тобi доведеться добре впрiти, щоб через десять день знов посмiхнутися. Перекиньте його, хлопцi, i затягнiть так, щоб аж ребра хруснули.

Покажи, Гачiнсе, як ти вмiеш шнурувати.

Мене перевернули й затягнули так, як нiколи. Староста таки показав свою вправнiсть. Я силкувався якомога вигадати для себе хоч трохи простору. Звiсно, мало, бо я дуже схуд, а м’язи стали такi тонкi, як мотузочки. Я вже не мав нi тiла, нi сили, i коли затаював трошечки простору, то, iй-богу, лише тим, що розтягав суглоби мiж кiстками. Але тепер Гачiнс не дав i цього зробити. Ранiше, ще тодi, як не був старостою, вiн добре вивчив усякi такi штуки, бо й сам не раз лежав у пекельнiй сорочцi.

Гачiнс, бачите, удачею був пiдлий пес. Колись, може, вiн був людиною, та суспiльне колесо його зломило. Вiн зiбрав собi десять чи дванадцять тисяч i сподiвався вийти на волю, якщо ревно виконуватиме накази. Згодом я дiзнався, що одна дiвчина вiрно чекала на нього. Жiнка часто бувае тим чинником, що дае змогу зрозумiти поведiнку чоловiка.

Якщо хтось будь-коли робив убивство, обмiркувавши i розваживши його наперед, то це саме Ел Гачiнс того ранку, з наказу начальника в’язницi, у самотиннiй камерi номер один.

Вiн позбавив мене навiть тоi дещицi простору, що менi iнодi щастило затаiти; i коли мое тiло стало безвладне й безборонне, вiн щосили натиснув ногою на спину i так стягнув мене, як нiхто досi.

Тендiтна оболонка, в якiй мiстилися моi життевi органи, була так немилосердно стиснута, що я одразу вiдчув над собою подих смертi. Але в менi зберiглося чудо моеi вiри: я був певен, що не вмру.

Я знав, кажу, знав добре, що не вмру. Голова менi паморочилася, серце калатало так, що його удари вiддавались вiд нiгтiв на ногах аж до кiнчикiв чуба на головi.

– Либонь, тiснувато, – неохоче визнав капiтан Джемi.

– Дурницi, – заперечив лiкар Джексон. – Я вас запевняю, що йому нiчого не станеться. Вiн iз крицi. Правду кажучи, йому давно б слiд гигнути.

Начальник Есертен заледве спромiгся просунути пальця мiж шнурками та моiм тiлом.