Міжзоряний мандрівник

Проте йому цього було мало: вiн наступив на мене ногою i, спираючись на неi всiею вагою свого тiла, потягнув за мотуз. Проте не змiг нiскiльки витягти.

– Скидаю перед тобою шапку, Гачiнсе, – сказав вiн. – Ти свое дiло знаеш. Перекиньте його тепер, нехай я погляну.

Вони перекинули мене на спину. Я подивився на них витрiщеними очима. Я певен був, що якби мене так стиснули вперше, то я неодмiнно помер би вже за десять хвилин. А тепер я був дуже вправний. Мав за собою тисячi годин у сорочцi, а крiм того, вiрив у те, що сказав менi Морел.

Ну, смiйся! Смiйся, хай тобi чорт! – гаркнув начальник в’язницi. – Де ж та твоя усмiшка, що ти нахвалявся?

Моiм легеням не ставало повiтря, i я задихався, серце мое мало не лопало, голова паморочилась, проте в мене вистачило сили усмiхнутися начальниковi в обличчя.

Роздiл ХІ

Грюкнули дверi й вiдрiзали мене вiд усього, лишивши лише трошечки свiтла. Я лежав сам на спинi. Усякими засобами, яких я добирав, коли мене зашнуровували в пекельну сорочку, я дюйм за дюймом пересунувся по пiдлозi так, що носаком чобота на правiй нозi мiг торкатися дверей.

Це була велика втiха. Я вже не вiдчував себе таким без краю самотнiм. Як буде треба, я зможу перестукуватися з Морелом.

Проте начальник Есертен, мабуть, дав наглядачам суворий наказ, бо коли я врештi спромiгся вистукати Мореловi, що намiряюся зробити його спробу, вони перешкодили йому вiдповiсти. Мене наглядачi тiльки лаяли, бо я був уже зв’язаний на десять днiв i нiякою бiльшою карою вони не могли менi погрозити.

Пригадую, що тодi я звернув увагу на надзвичайну яснiсть свого розуму. Тiло страждало, як i завжди, вiд нестерпноi муки, але розум ставився до неi пасивно, i на страждання я звертав не бiльше уваги, як на пiдлогу пiдi мною або на стiни навколо мене. Нiколи ще людина не була у вiдповiднiшому для Мореловоi спроби душевному й розумовому станi. Звiсно, найбiльше до цього спричинялась моя виснаженiсть, але було й ще щось. Я давно вже привчив себе забувати про бiль, позбувся й страху, й сумнiвiв.

Усю силу своеi душi я вклав у вiру, що воля пануе над тiлом. Мiй пасивний стан скидався швидше на сон i водночас був близький до найвищого ступеня екзальтацii.

Я взявся зосереджувати свою волю. Тiло мое вже почало нiмiти й терпнути вiд затриманого кровообiгу. Усю увагу я скерував на мiзинець правоi ноги i, напружуючи волю, наказував йому перестати жити в моiй свiдомостi, померти для мене, тому що менi, його господаревi, вiн не потрiбний.