Міжзоряний мандрівник

Коли я кажу «довго», то мусите пам’ятати, що час дуже розтягався в моiй уявi. Столiттями я блукав у просторах, упевнено й нехибно торкаючись кiнчиком скляноi палички кожноi зiрки. Мiй шлях щодалi яснiшав, i я наближався до неосяжноi мети безмежноi мудростi. Але я й на хвилину не дурив себе. Я не був якимсь iншим моiм «я». Весь час я був свiдомий, що я Дерел Стендiнг, i що це я мандрую мiж зорями й торкаюся iх своею скляною паличкою. Одне слово, я знав, що в цьому не було нiчого реального, нiчого такого, що коли-небудь траплялося чи могло трапитись у дiйсностi.

Усе це було не що iнше, як чудна оргiя уяви, яка бувае тодi, коли людина сп’янiе, чи коли марить, чи навiть у звичайному снi.

Я весело ширяв собi небесними просторами, i ось якось моя паличка не торкнулася одноi зорi. Ураз я зрозумiв, що вчинив великий грiх. І тiеi ж митi мене приголомшив удар, потужний, владний, невблаганний i неминучий, як залiзна п’ята долi, аж луна покотилася всесвiтом. Уся зоряна система заiскрилася, завирувала i спалахнула полум’ям.

Тiло мое шматнула гостра, рвучка мука. Я знову був Дерел Стендiнг, довiчно ув’язнений, що лежав у пекельнiй сорочцi. Я знав, через що повернувся назад. То Ед Морел iз камери номер п’ять покликав мене своiм стуком.

Тепер я спробую пояснити вам, як для мене розтягнулися час i простiр. Потiм, через кiлька днiв, я спитав Морела, що вiн тодi хотiв менi сказати. Виявилося, що вiн просто запитав: «Як ти там, Стендiнгу?» Вiн стукав дуже швидко, користаючись нагодою, що наглядач був у iншому кiнцi коридора.

Ще раз скажу: стукав вiн дуже швидко i, – звернiть увагу! – мiж першим i другим стуком я був ще геть далеко, я мандрував ще мiжзоряними просторами, одягнений у легке вбрання, i торкався скляною паличкою кожноi зiрки, я ще мчав до тих неосяжних формул, що з’ясували б менi остаточну таемницю буття. І як перше, минали цiлi сторiччя. Тодi почувся поклик – тверда п’ята долi, i гостра, рвучка мука повернула мене знову до моеi камери в Сан-Квентiнi. То Ед Морел постукав удруге. Промiжок мiж першим та другим стуком не мiг бути довший як пiвсекунди. А для мене так неймовiрно розтягся час, що за цi пiвсекунди я промандрував мiж зорями цiлi сторiччя.

Я знаю, читачу, що все це здаеться тобi нiсенiтницею. Погоджуюсь. Воно нiсенiтниця. А проте, я все це пережив. Для мене воно таке саме реальне, як i той змiй, що його людина бачить у гарячковому мареннi.

Та хоч би там що, а Мореловi треба було не бiльше двох хвилин, щоб простукати свое запитання.