Міжзоряний мандрівник

А для мене мiж його першим стуком i останнiм минули епохи. Однак тепер я вже не мiг так радiсно, як перше, мандрувати зоряним шляхом, на ньому чатував страх перед неминучим покликом, що кине мене назад, до жорстоких мук пекельноi сорочки. І епохи моiх блукань серед зоряних просторiв стали епохами страху.

І весь час я знав, що це Ед Морел своiм вистукуванням так немилосердно прив’язуе мене до землi. Я хотiв звернутися до нього, просити його, щоб вiн перестав, але я так старанно вилучив свое тiло з свiдомостi, що не мiг його воскресити.

Воно лежало в пекельнiй сорочцi мертве, хоч я ще жив у його черепi. Марно напружував я волю, щоб нога моя послала звiстку Мореловi. Я собi доводив, що маю ногу. Одначе я так досконало вилучив свое тiло, що, по сутi, цiеi ноги не iснувало.

А тодi, – тепер я знаю, що Морел просто перестав стукати, – я знову полинув своiм зоряним шляхом, i нiхто мене по вертав назад. Потiм, усе ще мандруючи, я вiдчував, що засинаю, i який же то був чарiвний сон! Час вiд часу ввi снi я рухався, – авжеж! Ви тiльки вдумайтесь у це слово: «рухався»! Я ворушив руками й ногами, вiдчував дотик чистих простирадл до свого тiла, менi було затишно.

Це було пречудово! Як людина, помираючи зi спраги в пустелi, бачить марева – дзюркотливi водограi, прохолоднi кринички, – так i я бачив, що визволився з пекельноi сорочки, що замiсть бруду навколо мене чистота, i замiсть моеi поморщеноi, мов пергамент, шкiри, – здорова, гладенька, як оксамит. Але зараз ви переконаетеся, що моi марева були й iнакшi.

Я прокинувся. О, я вже не спав, а тiльки лежав iз заплющеними очима. І прошу вас, зрозумiйте: усе, що трапилося потiм, нiтрохи не здивувало мене. Усе видавалося цiлком нормальним i природним. Запевняю вас, що я був самим собою. Проте вже не Дерелом Стендiнгом. Вiн так само не мав нiчого спiльного зi мною, як i його суха, поморщена, мов пергамент, шкiра з моею, свiжою та м’якою. Я не знав нiякого Дерела Стендiнга, та й не мiг його знати, бо вiн тодi ще не народився, та й мав народитися аж за декiлька сторiчь.

Одначе ви самi зараз переконаетеся.

Я лежав iз заплющеними очима i лiнькувато прислухався. Знадвору долинав рiвномiрний цокiт кiнських копит по брукiвцi. Часом бряжчала зброя i металевi оздоби на конях, i я зрозумiв, що повз моi вiкна вулицею проiхав загiн кiнноти. Я знiчев’я мiркував, хто б то мiг бути. Вiдкiлясь, – зрештою, я знав, що з подвiр’я заiзду, – знову почувся цокiт копит i нетерпляче iржання. Я впiзнав, що це чекае мiй кiнь.