Пригоди «Сліпучого»

За мить примчав той вартовий сам i приеднався до ватаги, яка вже, почала вiдступати.

– Чубатi[2 - Чубатими в Англii та Америцi дражнять по-вулишньому полiсменiв.] – гукнув вiн, ледве зводячи духа.

Джо озирнувся, угледiв двох полiсменiв, що наближалися, поблискуючи касками на головах: та електричними лiхтариками, i пошепки озвавсь, до товаришiв:

– Тiкаймо!

Та банда, що погналася, хто куди, заступала iм дорогу спереду, а полiцiя наближалася ззаду… Отже, iм довелося кинутися вбiк Червоньковоi вилазки, полiсмени ж i собi побiгли за ними, гукаючи, щоб вони зупинилися.

Хлопчачi ноги прудкi, а надто, як за погонича iм бувае страх. Перескочивши через паркан хлопцi дременули далi задвiрками й закутками. Полiсмени, тi за ними не полiзли. Певно, iм уже доводилося скуштувати гарячого по цих лазах-перелазах. Отже, натрапивши на тин, вони вирiшили на своiх здогонах заговiти.

Тут не було жодного лiхтаря, хлопцям доводилося навпомацки блукати серед темряви, i серця iм шалено калатали.

На подвiр’i, серед кучугурiв, порожнiх кошiв та скриньок хлопцi блукали щось iз чверть години.

Куди не тикалися, усюди натикалися на гори ящикiв, яким кiнця-краю не було. З цього лабiринту вони нарештi видряпалися на дашок повiтки, але потрапили на друге подвiр’я, де теж не було куди подiтися – так його захаращено порожнiми клiтками для курей.

Урештi-решт натрапили вони й на ту славну споруду, що через неi так добренько скупалися Червоньковi здогоничi. Приладдя було просте, але напрочуд дотепне: бiля самiсiнькоi вилазки приправлено довгу пiдойму, якоi не можна було обминути пролазячи крiзь дiрку в парканi; у цiй пiдоймi й була вся сила! – якщо ii трохи зачепити, вона враз посувала величезну каменюку, що врiвноважувала цебер iз водою, прилагоджений вгорi – цебер ту ж мить вивертав усе, що в ньому було, на того, хто стояв бiля пiдойми.

Апарат сподобався хлопцям, коли вони уважненько оглянули його. На iхне щастя, цебер був уже порожнiй, а то й iм довелося б скупатися, бо Джо, йдучи попереду, зрушив iз мiсця пiдойму.

– А отже, це, мабуть, Симпсонове подвiр’я! – пошепки озвавсь Джо до товаришiв.

– Певно, що так! – погодився Фред, – або ще когось iз його ватаги.

Раптом Чарлi ухопив iх обох за руки.

– А ну цитьте!.. Чуете?.. – прошепотiв вiн.

Хлопцi принишкли прислухаючись. Чутно було чиюсь ходу… задзюрчала вода, наче з вiдкрученого крана… вiдтак знов твердi смiливi кроки, й дедалi то ближче… Ще нижче припали до землi Джо з товаришами, аж духа затаiвши.