Пригоди «Сліпучого»

І ось допiру менi спадае на думку, чи не варто б вiддати тебе до якоiсь вiйськовоi школи, де усi чисто твоi обов’язки крiзь цiлу добу вiдбуватимуться за якнайсуворiшим розподiлом…

– Ох, татку! Ти не розумiеш мене, не можеш зрозумiти! – вибухнув нарештi Джо. – Я силкуюся вчитись, якнайчеснiше намагаюся, та чогось – сам не знаю, чого саме – анiчогiсiнько з того не виходить!.. Може, я загалом такий нiкчема або, може, мое ество не сприймае науки… Мене кличе до себе свiт, я хочу побачити життя, сам жити! Не треба менi нiякоi вiйськовоi школи.

Мiстер Бронсон лагiдно дививсь на сина.

– Тiльки через науку може людина сподiватися, «щось зробити» й «чимось» стати у життi… – промовив вiн.

Джо розпачливо махнув рукою.

– Я спiвчуваю тобi й розумiю тебе! Але ти ще дитина, як отой горобчик за вiкном, якого ми допiру бачили. Якщо тобi несила примусити себе вчитися тут, вдома, то й далеко вiд дому, в тому свiтi, що – як тобi здаеться – кличе тебе, ти теж не матимеш волi виконувати ту роботу, яку покладе на тебе той свiт! Я залюбки вiдпущу тебе, Джо, скуштувати цього вiльного життя, але тодi, як скiнчиш школу, перед унiверситетом.

– Пусти мене тепер! – мимохiть скрикнув Джо.

– Нi. Ще рано. Не виросли ще гаразд твоi крила. Думки й iдеали в тебе ще не сформувалися доладу, не усталилися!..

– Коли ж я незугарний учитися! – загрозливо скрикнув Джо. – Знаю, що не вчитимусь!

Мiстер Бронсон подивився на свого годинника й наважився йти з кiмнати.

– Я ще помiркую. Не знаю, що буде краще: чи вiдразу вiддати тебе до вiйськовоi школи, чи ще трохи залишити в оцiй.

На вiдходi вiн ще на мить зупинився й, озирнувшись, мовив:

– Пам’ятай лише, Джо, що я не гнiваюся на тебе. Мене тiльки жаль та прикрiсть бере!.. Ти помiркуй як слiд про все, за що ми зараз розмовляли, а ввечерi скажеш менi, на чому ти станеш.

Вiн пiшов, i незабаром Джо почув, як грюкнули, зачиняючись за батьком, сiнешнi дверi. Хлопець сiв на великий фотель i склепив вii.

«Вiйськова школа! О, цiеi установи вiн боявсь, мов звiрятко пастки!.. Нi, туди то вже вiн нi за що не вступить! Тутешня ж школа… – вiд одноi згадки про неi вiн глибоко зiтхнув. – Йому звелено помiркувати до вечора. Ну, як так, то вiн знае, що робити! І вечора чекати дарма!».

Джо рiшуче схопився на ноги, насунув аж на очi капелюха й подався з дому. «Вiн доведе батьковi, що зумiе виконати свое життеве завдання, – думав вiн, виходячи.