Серця трьох

А взагалi ти поклав мене на лопатки за всiма правилами джiу-джитсу.

– Ти ж сам сказав: «Будь-яким способом покладу на лопатки», – процитував зi смiхом незнайомець. – Отже: вуха можеш залишити собi, я i не збирався вiдрiзати iх, а тепер, придивившись до них ближче, i зовсiм не збираюся – вони менi не потрiбнi. Вставай i забирайся геть. Я тебе подолав. Vamos! І не з’являйся тут i не винюхуй! Іди геть! Хутко!

Обурений ще бiльше, нiж до цього, i принижений усвiдомленням своеi поразки, Френк повернувся на берег, де стояло його каное.

– Агов, хлопче, може, хоч свою вiзитну картку залишиш? – крикнув йому навздогiн переможець.

– Вiзитних карток шибеникам не залишають, – кинув через плече Френк, стрибаючи в каное й вiдштовхуючись веслом вiд берега. – А прiзвище мое – Морган.

На обличчi незнайомця вiдбилося страшенне здивування; вiн розкрив було рота, намагаючись щось сказати, потiм передумав i тiльки пробурмотiв собi пiд нiс: «Однiеi породи! Не дивно, що ми такi схожi».

Усе ще обурюючись, Френк повернувся на Бика, витяг каное на берег, присiв на борт, набив люльку, запалив i поринув у похмурi роздуми.

«Усi тут шаленi, абсолютно всi, – думав вiн. – Жоден не поводиться по-людськи. Цiкаво, як би старий Рiган чинив iз такими людьми? Йому б вони, напевне, вуха вiдрiзали».

Коли б цiеi митi Френк мiг бачити власника парусинових штанiв, так схожого на нього, вiн остаточно переконався б, що жителi Латинськоi Америки – справдi божевiльнi, бо цей молодик тепер сидiв у критiй травою хатинi в себе на островi й, посмiхаючись до власних думок, говорив уголос:

– Здаеться, я все ж добряче настрахав цього представника морганiвськоi сiмейки.

 – І, пiдiйшовши до стiни, взявся розглядати копiю, що висiла на нiй, iз портрета сера Генрi – родоначальника Морганiв. – Отже, пане пiрате, – посмiхнувшись, продовжував вiн, – двое ваших останнiх нащадкiв ледве не прикiнчили один одного з револьверiв, проти яких ваша допотопна зброя – копiйчана iграшка.

Вiн схилився до старенькоi, побитоi шашелем морськоi скриньки, пiдняв вiко з вирiзаною на нiй лiтерою «М» i знову звернувся до портрета:

– Так, шляхетний предку, валлiйський пiрате, небагато ж ти менi залишив: старе ганчiр’я та обличчя, як двi краплi води схоже на твое.

Проте коли б мене обстрiляли, як тебе в Порт-о-Пренсi, я б теж себе не гiрше показав.

З цими словами вiн натягав на себе поiдений мiллю одяг, постарiлий за довгi роки лежання в скринi.

– Ось я i причепурився, – додав вiн через хвилину.