Серця трьох

Адже вiн тiльки наполовину iспанець, отже, i мова в нього наполовину iспанська, а ще наполовину нiмецька, бо мати його нiмкеня. Вимовляе вiн усе ж як мiсцевий житель. «Ну й пограбують його як мiсцевого жителя, якщо в цьому важкому ящику, що залишили у в’язницi, е щось цiнне!» – вирiшив про себе Генрi й облишив думати про те, що сталося.

А у вартовiй, за якихось п’ятдесят футiв вiд камери Генрi, тим часом грабували Леопольдо Нарваеса. Розпочав Педро Зурита, який взявся уважно й усебiчно оглядати велику скриню. Вiн пiдняв ii за один кiнець, щоб зрозумiти ii вагу, i, знайшовши щiлину, почав принюхуватися, як собака, сподiваючись за запахом з’ясувати, що мiститься всерединi.

– Облиш ти скриню, Педро, – зi смiхом сказав йому один iз жандармiв. – Тобi ж заплатили два песо за те, щоб ти був чесний.

Помiчник начальника в’язницi зiтхнув, вiдiйшов на кiлька крокiв, присiв, знову подивився на скриню й знову зiтхнув. Розмова не клеiлася. Жандарми раз у раз кидали оком на скриню. Навiть засмальцьованi карти не вiдвернули iхньоi уваги.

– Вiд цього ящика нiчим не пахне, – сказав вiн. – Що б це могло бути? Кабальеро сказав, що там щось цiнне!

– «Кабальеро»! – пхикнув iнший жандарм. – Батько цього старого, мабуть, торгував смаженою рибою на вулицях Колона, як i його дiд. Усi брехуни-жебраки стверджують, начебто вони прямi нащадки конкiстадорiв.

– А чому б i нi, Рафаелю? – мовив Педро Зурита. – Хiба ми всi не iхнi нащадки?

– Атож, – погодився Рафаель.

– І стали предками тих, хто вижив, – докiнчив за нього Педро. Всi зареготали. – А знаете, я, мабуть, готовий вiддати один iз цих песо, тiльки б довiдатися, що у ящику.

– А ось й Ігнасiо! – вигукнув Рафаель, вiтаючи наглядача, що зайшов iз запухлими вiд сну очима. – Адже йому не платили за чеснiсть. Ходи сюди, Ігнасiо, задовольни нашу цiкавiсть i скажи, що у цiй скринi.

– Як я можу знати, – вiдповiв Ігнасiо, лупаючи очима на предмет загальноi уваги.

– Виходить, тобi не платили за те, щоб ти був чесним? – запитав Рафаель.

– Милосердна мати божа, та хто ж менi стане платити за чеснiсть! – вигукнув наглядач.

– У такому разi вiзьми сокиру й вiдкрий ящик, – довiв свою думку до логiчного кiнця Рафаель. – Ми цього зробити не можемо, адже Педро мае подiлитися з нами своiми двома песо, виходить, нам теж заплатили за чеснiсть.