Зелений Змій, або Алкогольні спогади

І пригадуючи, я був певний, що й я тепер чоловiк, незважаючи на своi чотирнадцять рокiв. Такий же чоловiк, як i тi двое струнких велетнiв, якi сварилися того давнього, пам’ятного недiльного ранку.

А тодi нам закортiло спiвати, i я почав пiдтягувати Скотi та гарпунеровi, що в захватi вигукували морських пiсень. І це в каютi Айдлера я вперше почув: «Людину з нiг збивае», «Хмарки летючi» та «Вiскi, Джонi, вiскi». О, це було знаменито! Я почав похоплювати змiст життя. Тут не було нi мого безбарвного оточення, нi Оклендського лиману, нi виснажливоi бiганини з газетами по чужих порогах, нi розвозки криги, нi кеглiв.

Увесь свiт належав менi, всi його стежки були у мене пiд ногами. Зелений Змiй розворушив мою уяву пригодами, яких я так прагнув.

Ми не були звичайнi хлопцi, а трое молодих п’яних богiв, – мудрi надмiру, генiальнi, безмежно могутнi.

– О! – я кажу це й тепер, по багатьох роках, – якби Зелений Змiй мiг завжди нас вдержати на такiй височинi, я й однiеi хвилини не був би нiколи тверезий.

Але у свiтi невiльно нiчого брати дурно, – за все треба платити за залiзним рахунком. Кожен вибух сили доводиться врiвноважувати кволiстю. Кожному зльотовi вiдповiдае падiння вниз, за кожну химерну мить, що пiдносить тебе до богiв, заплатиш, плазуючи, наче гадюка, в поросi. За одну хвилину божевiльно-розкiшного буяння духа, яка мiстить у собi безлiч днiв i годин, доводиться платити вкороченням життя свого – i часто платити зi скаженою лихварською надбавкою.

Напруження та довговiчнiсть такi ж одвiчнi вороги, як вогонь та вода.

Вони взаемно знищують одне одного. Вони не можуть разом ужитися.

І Зелений Змiй, могутнiй чарiвник, такий же невiльник органiчноi хiмii, як i ми, простi смертнi. Ми платимо за все, що здобуваемо, i Зелений Змiй не може звiльнити нас вiд цiеi розплати. Вiн може звести нас на високостi, але не може нас втримати там, бо iнакше ми б усi були богорiвнi. То не богорiвнiсть, а плата за божевiльний танок пiд сурму Зеленого Змiя.

Всi цi мiркування виникли у мене пiзнiше. Вони не зринали у свiдомостi чотирнадцятирiчного хлопця, який сидiв у каютi Айдлера разом iз гарпунером та матросом, нiздрями вбираючи в себе п’янкi пахощi цвiлоi морськоi одежi та горланячи разом з ними:

Янкi-корабель пливе,

Ой, тягнiть, тягнiть, тягнiть!

Ми, зовсiм очманiлi, балакали й вигукували всi заразом. Я мав надзвичайно мiцну статуру та шлунок, що здолав би перетравити шматки залiза.