Зелений Змій, або Алкогольні спогади

Тому я мiг так енергiйно брати участь у змаганнi, тодi як Скотi почав слабнути та пiддаватися. Мова його ставала незрозумiлою. Вiн губив слова й не мiг знайти iх. Коли ж i знаходив, то не спромагався вимовити iх. Отруена свiдомiсть почала залишати його. З очей йому зник блиск, i погляд його став тупий. Обличчя та тiло йому обважнiли, так само як i свiдомiсть. (Людина не може сидiти випроставшись, якщо не напружить волi.) Мозок Скотi, в якому все гойдалося, не мiг контролювати м’язiв. Зв’язок мiж нервовими центрами зник.

Вiн намагався вихилити ще шклянку, але знесилено впустив ii додолу. Тодi, на мое превелике диво, заплакавши гiрко, долiз до лави, впав на неi горiлиць i одразу ж захрiп.

Ми з гарпунером пили вдвох, смiючись зi Скотi, свiдомi своеi переваги над ним. Одкрили останню пляшку й розпили ii пiд акомпанемент хропiння Скотi. Тодi гарпунер теж полiз на лаву, i я залишився единий непереможений на бойовищi.

Я дуже пишався, i Зелений Змiй пишався разом зi мною.

Я витримав змагання. Я був чоловiком i довiв це, перепивши двох, що напилися до нестями. І я твердо тримався на ногах, виходячи на палубу, щоб набрати свiжого повiтря у своi обпаленi легенi.

Коли ми пиячили на Айдлерi, я переконався, що маю мiцну голову та добрий шлунок. Кiлька рокiв я дуже пишався з цього, але зрештою я став це вважати за велике для себе лихо. Щаслива та людина, якiй досить двох чарок, щоб сп’янiти. І нещасна та, яка може випити багато i не впитися: вона змушена пити без кiнця.

Коли я вийшов на палубу Айдлера, сонце вже сiдало. Внизу було чимало лав, можна було не iхати додому. Але я хотiв продемонструвати самому собi, який з мене бравий чоловiк. Мiй човен був за кормою. Останнi хвилi вiдпливу, шумуючи, котилися протокою назустрiч вiтровi, що вiяв з океану зi швидкiстю сорока миль на годину, я бачив пiнявi бiлi гребнi хвиль, бачив, як у них вирувала течiя потоку.

Сiвши бiля стерна та розпустивши вiтрило, я натяг його рукою й скерував човна у протоку.

Його скажено гойдало, i вiн пiрнав. Почали летiти бризки. Але я був аж на штилi своеi екзальтацii. Я спiвав: «Людину з нiг збивае» та керував вiтрилом. Я вже не був чотирнадцятирiчним хлопцем, який жив звичайнiсiньким життям у сонному мiстi, яке звалося Оклендом. Я був чоловiком-богом, i стихiя менi корилася, пiдвладна волi моiй.

Вiдплив скiнчився. На цiлу сотню ярдiв, помiж водою та стоянкою човнiв, лежав мул.