Зелений Змій, або Алкогольні спогади

Невиразно пригадую, що батько на руках однiс мене до дерев край поля й поклав там. Весь свiт крутився та гойдався у мене перед очима. Мене занудило, та ще почала мучити совiсть, що допустився я недоброго вчинку.

Я проспав пiд деревами аж до вечора, i коли вже сiдало сонце, батько розбудив мене. Я почував себе так погано, що ледве тягся додому. Я був знесилений, мене давила моя власна вага, в шлунку щось переливалося та пiдступало до горла й било в голову. Почуття було таке, наче мене налив хто отрутою. Та я й справдi був отруений.

Минали тижнi та мiсяцi, i я цiкавився пивом не бiльше, як плитою в кухнi, що об неi колись я обпiкся. Дорослi мали рацiю. Пиво не для дiтей. Щоправда, дорослi не бояться його пити, та не бояться ж вони ковтати й пiлюлi, i рицину. Що ж до мене, я чудово можу обiйтися без пива. Так, до самого дня моеi смертi я зможу обiйтися без нього. Але обставини призвели до iншого. У тому свiтi, де я жив, Зелений Змiй чатував на кожному кроцi.

Нiяк не можна було його уникнути.

Всi шляхи вели до нього. Потрiбнi були двадцять рокiв близького знайомства i товаришування з ним, щоб нарештi вiдчути приязнь до цього клятого плазуна.

IV

Вдруге зустрiвся я iз Зеленим Змiем, коли менi було сiм рокiв. Тодi мене пiдвела моя уява, страх був причиною всього. Ще залишаючись хлiборобами, наша родина переiхала до ранчо в похмурiй, сумнiй мiсцевостi округи Сан-Матео, на пiвдень вiд Сан-Франциско. У тi часи то була дика, некультурна краiна. Часто я чув, як мати хвалилася, що ми належимо до давнього американського роду i що ми не емiгранти, як нашi сусiди, iрландцi та iталiйцi.

На всю ту округу були лише одна-двi американськi родини.

Одного недiльного ранку я опинився на ранчо родини Морiсеiв. Уже не пригадаю, як i чого я потрапив туди. Там зiбралося багато молодi iз сусiднiх ранчо. Були там i старiшi, якi пиячили вiд самого ранку, а дехто – вiд учорашнього вечора. Ця родина була численна: мала багато струнких i рослих синiв та дядькiв; ходили вони у важкому взуттi, мали великi кулаки та говорили грубими голосами.

Раптом помiж дiвчат почувся лемент та вигуки: – Б’ються! Виникла метушня. Чоловiки повискакували з кухнi. Два червонолицих, сивочолих велетнi схопилися за плечi. Один з них був Чорний Мат. Усi знали, що забив вiн колись двох людей. Жiнки приглушено кричали, хрестилися, боязко шепотiли молитви та затуляли обличчя руками, крадькома визираючи з-помiж пальцiв. Але iнакше поводився я.