Доводи розсудку

Вiн, виявилося, довiдувався про неi, побiжно, як i належало пiсля давнього й далекого знайомства, про яке вiн згадав, як i вона, звичайно, щоб не опинитися в незручному становищi, бо iнакше його стали б iй представляти.

На Вiллi ранок завжди тривае довше, нiж у Великому Домi, так було й того дня; Мерi та Енн щойно збиралися снiдати, коли з'явився Чарлз, аби сказати, що вiн прийшов за собаками та що слiдом iдуть сестри з капiтаном Вентвортом; сестри хочуть провiдати Мерi й дитину, а капiтан Вентворт – висловити Мерi свою пошану, якщо цим вiн iй не завадить, i, хоча Чарлз сказав йому, що дитинi вже набагато краще й гiсть анiтрохи не завадить матерi, капiтан усе ж таки не хотiв заходити без попередження.

Мерi, задоволена увагою капiтана, вiдразу ж виявила готовнiсть прийняти його, у той час як Енн охоплювали тисячi рiзних думок, iз яких найбiльш утiшною була та, що вiзит триватиме недовго. І вiн дiйсно був нетривалим. За двi хвилини пiсля попередження Чарлза з'явилися всi, кого вiн назвав; iх прийняли у вiтальнi.

Енн намагалася не дивитись на капiтана Вентворта; вiн уклонився, вона присiла; вона почула його голос; вiн говорив з Мерi й сказав усе, що належить у таких випадках; вiн щось сказав панночкам Мазгроув, що виявляло невимушенiсть вiдносин; кiмната здавалася повною, повною людей i голосiв, але через декiлька хвилин це припинилось. У вiкно зазирнув Чарлз, сказав, що все готово; гiсть попрощався й пiшов, обидвi мiс Мазгроув – теж, раптом вирiшивши провести мисливцiв до кiнця села; кiмната спорожнiла, i Енн залишилося тiльки закiнчити свiй снiданок.

– Позаду, позаду! – схвильовано повторювала вона сама до себе, вдячна долi за цю милiсть. – Найгiрше позаду!

Мерi почала розмову, але Енн була неспроможна ii пiдтримати. Вона його бачила. Вони зустрiлися. Вони були в однiй кiмнатi.

Незабаром, однак, вона почала опановувати себе. Вiсiм рокiв, майже вiсiм рокiв проминуло з того часу, як усе було скiнчено. Чи не безумство вiддаватися почуттям, якi звели нанiвець роки й вiдстань? Вiсiм рокiв! Сповненi найрiзноманiтнiших подiй, змiн, розходжень, – усе, усе забрали вони з собою та принесли натомiсть забуття минулого як природний, неминучий наслiдок.

Адже це майже третина ii життя.

На жаль! Усупереч усiм ii мiркуванням, вiсiм рокiв виявилися не владними над теплотою ii почуттiв.

А от що ж вiдчував вiн? Щось схоже на бажання уникати ii? Але за хвилину вона вже докоряла собi за це питання.