Чуття і чутливість

Здавалося, що вiн справдi радий iхньому приiзду i що iхнiй комфорт е об’ектом його непiдробноi турботи. Сер Джон Мiдлтон багато говорив про свое щире бажання, аби вони стали добрими друзями iхньоi родини, i так сердечно запрошував iх обiдати у Бартон-парку кожного дня, доки вони облаштуються на новому мiсцi, що новоприбулi не могли вiдмовити, хоча його наполегливiсть трохи й виходила за межi коректностi. Доброта хазяiна будинку не обмежувалася словами, бо через годину по тому, як вiн пiшов, вони отримали вiд нього великого кошика, наповненого овочами та фруктами, пiсля чого увечерi надiйшов подарунок у виглядi дичини.

Крiм того, сер Джон Мiдлтон наполiг на тому, щоб вiдносити i забирати з пошти iхнi листи; вiн також хотiв, щоб йому не вiдмовили в задоволеннi кожного дня посилати iм свою газету.

Ледi Мiдлтон надiслала iм через нього надзвичайно гречного листа, в якому йшлося про ii намiр засвiдчити свою пошану мiсiс Дешвуд, щойно вона переконаеться, що такий вiзит буде доречним; вiдповiддю на цей лист було не менш гречне запрошення, тож ii свiтлiсть ледi Мiдлтон представили новоприбулим наступного ж дня.

Їм, звичайно ж, дуже хотiлося побачити людину, вiд якоi так багато мав залежати iхнiй комфорт i добробут у Бартонi; i елегантнiсть ii зовнiшностi цiлком вiдповiдала iхнiм уявленням i бажанням. Ледi Мiдлтон було не бiльше двадцяти шести чи двадцяти семи рокiв, обличчя вона мала вродливе, поставу – струнку i надзвичайно гарну та грацiозну.

Манерам ii була притаманна вся та елегантнiсть, якоi бракувало ii чоловiковi. Їi ж манерам, навпаки, бракувало притаманноi серу Мiдлтону щиростi та сердечностi. Вiзит ледi Мiдлтон був досить тривалим, аби певною мiрою вгамувати викликаний ii приходом початковий захват, бо стало видно, що, незважаючи на прекрасне виховання, вона е жiнкою нетовариською, замкненою i непривiтною; нiчого цiкавого, крiм банальних запитань i зауважень, вiд неi так i не дочекалися.

Однак iй не треба було багато говорити, бо замiсть неi це робив балакучий сер Джон; до того ж ледi Мiдлтон вчинила дуже обачно, взявши з собою свою найстаршу дитину, прегарного хлопчика рокiв шести, присутнiсть якого забезпечила тему, до якоi можна було повертатися щоразу, коли розмова згасала, бо iм доводилося питатися про його iм’я та вiк, захоплюватися його вродливiстю i ставити йому запитання, на якi замiсть нього вiдповiдала його матiр.