Чуття і чутливість

Але натяки на ii вiдповiдальнiсть перед матiр’ю, перелiк усiх турбот, якi iх поблажлива мати накличе на себе, коли – що цiлком iмовiрно – дасть згоду на таке доточування до iхнього господарства, невдовзi змусили Марiанну вiдступити, i вона пообiцяла нiчого не казати матерi (яка по добротi серця, напевно, не прислухалася б до голосу розсудливостi) про запропонований подарунок i при першiй же нагодi сказати Вiллоубi, що вона не зможе його прийняти.

Слова свого вона дотрималася, i, коли того ж дня Вiллоубi прийшов з вiзитом, Елiнор почула, як ii сестра тихо повiдомила йому, що мусить вiдмовитися вiд його подарунка.

Потiм вона пояснила причини такоi змiни у своiх намiрах, позбавивши його можливостi наполягати i умовляти. Проте вiн не приховував, що розчарований, i, емоцiйно висловивши свое засмучення, додав так само тихо:

– Але ж, Марiанно, кiнь, як i ранiше, належить вам, хоч ви i не можете на ньому iздити. Я залишу його в себе, i ви його вiзьмете, як тiльки забажаете. Коли ви покинете Бартон i матимете власний будинок, Королева Меб буде на вас чекати.

Ось цю розмову i пiдслухала мiс Дешвуд. І слова, i тон, яким вони були вимовленi, i його звернення до Марiанни лише на iм’я – усе було таким недвозначним i свiдчило про таку близькiсть мiж ними, що вона могла дати iй тiльки одне тлумачення. Із цiеi хвилини Елiнор уже не мала сумнiву, що вони зарученi. Це вiдкриття ii анiскiльки не здивувало, хоча вона i дивувалася, чому натури такi вiдвертi надали iй i друзям можливiсть довiдатися про це лише через випадковiсть.

Наступного дня вона почула вiд Маргарет нове пiдтвердження своему висновку. Вiллоубi напередоднi провiв у них увесь вечiр, i Маргарет якийсь час залишалася з ними у вiтальнi одна, i ось тодi-то вона отримала змогу побачити дещо, про що урочисто повiдала вранцi старшiй сестрi.

– Ох, Елiнор! – вигукнула вона. – Я розповiм тобi про Марiанну такий секрет! Я знаю, вона незабаром вийде замiж за мiстера Вiллоубi!

– Ти це казала, – зауважила Елiнор, – мало не щодня вiдтодi, як вони познайомилися на Англiканському пагорбi.

І, здаеться, вони i тижня знайомi не були, як ти сповiстила, що Марiанна носить на шиi медальйон з його портретом. Щоправда, портрет виявився мiнiатюрою нашого двоюрiдного дiда.

– Але ж тепер зовсiм iнша рiч! Звичайно, вони одружаться дуже скоро, адже вiн мае ii локон!

– Ой, Маргарет! А раптом це локон його двоюрiдного дiдуся?

– Та нi, Елiнор! Зовсiм не дiдуся, а Марiаннин.