Чуття і чутливість

Щойно вони покинули iдальню, як Елiнор спитала про це Марiанну, i, на свiй превеликий подив, з’ясувала, що мiсiс Дженнiнгс анiтрохи не схибила проти iстини.

Марiанна навiть розсердилася на неi, що та сумнiвалася.

– Чому ти гадаеш, Елiнор, що ми не могли поiхати туди i оглянути будинок? Адже ти сама не раз висловлювала таке бажання!

– Так, Марiанно. Але я не переступила б його порiг без вiдома мiсiс Смiт i в товариствi одного лише мiстера Вiллоубi.

– Але мiстер Вiллоубi – едина людина, що мае право показувати цей будинок, а позаяк ми iхали в кабрiолетi, то нiкого третього з нами бути не могло.

У мене ще нiколи не було такого приемного ранку!

– Боюся, – сказала Елiнор, – приемнiсть не завжди е свiдченням пристойностi.

– Навпаки, Елiнор, бiльш надiйного свiдчення i знайти не можна. Коли б я пiшла супроти вимог справжньоi пристойностi, то весь час вiдчувала б це: адже, вчиняючи погано, ми завжди це усвiдомлюемо, i в такому разi я не мала б нiякоi приемностi взагалi.

– Але, мила Марiанно, тепер, коли тобi довелося вислухати нестерпно безцеремоннi натяки, невже ти не переконалася в необачностi своеi поведiнки?

– Якщо вважати безцеремоннi натяки мiсiс Дженнiнгс доказом порушення пристойностi, всi ми тiльки те й робимо, що порушуемо iх кожну мить нашого життя. Їi осуд зачiпае мене не бiльше, нiж ii похвала. Я не бачу нiчого поганого в тому, що гуляла в саду мiсiс Смiт i оглянула ii будинок. З часом вони належатимуть мiстеру Вiллоубi i…

– Навiть якби з часом iм судилося належати тобi, Марiанно, все одно твоему вчинку виправдання немае.

Цей натяк змусив Марiанну почервонiти, але неважко було помiтити, що це скорiше рум’янець задоволення. Серйозно помiркувавши хвилин десять, вона пiдiйшла до сестри i з радiсним хвилюванням у голосi сказала:

– Мабуть, Елiнор, менi справдi не слiд було iздити в Алленхем, але мiстер Вiллоубi неодмiнно хотiв показати менi маеток.

І будинок прекрасний, повiр менi. На другому поверсi е чарiвна вiтальня, яка через своi розмiри е особливо зручною для постiйного користування. І якби добре обставлена, нiчого чарiвнiшого i уявити собi було б неможливо. Кутова кiмната, вiкна виходять на два боки. З одного видно галявинку для гри в крокет, а далi – гай на крутосхилi, з другого видно церкву, село i високi безлiсi пагорби вдалинi, вiд яких ми так часто приходили у захват.