Чуття і чутливість

Чи не так, Марiанно? – додав вiн, стишуючи голос, а потiм вiв далi попереднiм тоном: – І ось саме цей будинок ви i замислили зiпсувати, мiсiс Дешвуд! Позбавити його простоти заради уявних полiпшеннь? Цю милу вiтальню, де почалося наше знайомство i де вiдтодi ми провели стiльки щасливих годин, ви зведете до передпокою, i всi байдуже проходитимуть через кiмнату, яка дотепер була чарiвнiшою, затишнiшою i зручнiшою за будь-якi найвеличнiшi апартаменти, якi тiльки е на свiтi!

Мiсiс Дешвуд знову запевнила його, що про подiбну перебудову бiльше i мови не буде.

– Ви такi добросердi! – вiдповiв вiн iз запалом. – Ваша обiцянка мене заспокоiла. Але додайте до неi ще одну i зробiть мене щасливим. Завiрте мене, що не тiльки ваш будинок залишиться таким, як i був, але й ви, i ваше сiмейство завжди будете такими ж незмiнними, як i ваш будинок, i завжди ставитиметеся до мене з тiею добротою, яка робить для мене таким дорогим усе, що з вами пов’язане.

Обiцянка була охоче дана, i до кiнця вечора Вiллоубi поводився так, що не можна було сумнiватися нi в його почуттях, нi в щастi, що його охопило.

– Ви у нас завтра обiдаете? – спитала мiсiс Дешвуд, коли вiн почав прощатися. – Вранцi я вас не кличу, бо ми маемо пiти до Бартон-парку, щоб зробити вiзит ледi Мiдлтон.

Вiллоубi обiцяв бути в них о четвертiй годинi.

Роздiл 15

Наступного дня мiсiс Дешвуд вирушила до ледi Мiдлтон з двома дочками: Марiанна визнала за краще залишитися вдома пiд якимось не дуже переконливим приводом, i ii мати, не сумнiваючись, що напередоднi Вiллоубi обiцяв прийти, поки iх не буде, не мала проти цього жодних заперечень.

Повернувшись з Бартон-парку, вони побачили перед котеджем кабрiолет Вiллоубi i його слугу, i мiсiс Дешвуд переконалася у вiрностi своеi здогадки. Саме це вона i передбачала. Але в будинку ii чекало дещо таке, про що нiяка iнтуiцiя ii не попередила. Тiльки вони увiйшли до коридору, як з вiтальнi вибiгла вкрай схвильована Марiанна, притискуючи хустку до очей.

Вона пiднялася сходами, не помiтивши iх. Здивованi i стривоженi, вони попрямували в кiмнату, яку вона щойно покинула, i побачили там тiльки Вiллоубi, який, притулившись до камiна, стояв до них спиною. На iхнi кроки вiн обернувся. Його обличчя вiдбивало тi самi почуття, що охопили Марiанну.

– Що з нею трапилося? – вигукнула мiсiс Дешвуд. – Вона захворiла?

– Сподiваюся, що нi, – вiдповiв Вiллоубi з удаваною бадьорiстю.