Чуття і чутливість

Поведiнка Вiллоубi, коли вiн прощався з ними, його знiяковiлiсть, удавана жартiвливiсть i, головне, те, що запрошення ii матерi вiн вислухав без щонайменшоi радостi, неохоче, протиприродно закоханому, неприродно для нього, – усе це викликало у неi глибокi побоювання. То вона починала боятися, що вiн нiколи не мав серйозних намiрiв, то схилялася до думки, що мiж ним i ii сестрою вiдбулася бурхлива сварка. Тодi ставало зрозумiло, чому Марiанна вибiгла з вiтальнi в такому розпачi, хоча, з iншого боку, любов Марiанни до нього була такою, що сварка мiж ними, навiть дрiб’язкова, здавалася зовсiм неймовiрною.

Та хоч якими були обставини iхньоi розлуки, горе ii сестри сумнiвiв не залишало, i Елiнор з нiжним спiвчуттям уявила собi той несамовитий розпач, до якого Марiанна вдаеться, не тiльки не шукаючи в ньому полегшення, але, навпаки – вбачаючи свiй обов’язок у тому, щоб усiляко роз’ятрювати його i посилювати. За пiвгодини мiсiс Дешвуд повернулася з почервонiлими очима, але без тiнi смутку на обличчi.

– Наш милий Вiллоубi вже вiд’iхав вiд Бартона на кiлька миль, Елiнор, – сказала вона, сiдаючи за шитво. – І як тяжко у нього повинно бути на серцi!

– Усе це так дивно! Такий раптовий вiд’iзд! Усе змiнилося за одну мить. Ще вчора увечерi вiн був з нами – такий щасливий, такий веселий, такий милий! А сьогоднi, з’явившись на якихось десять хвилин… поiхав собi без намiру повернутися! Нi, безперечно, вiдбулося щось, про що вiн нам не сказав.

Вiн був зовсiм на себе не схожий – i розмовою, i поводженням. Ви, звичайно, теж добре помiтили цю перемiну! Так що ж трапилося? Чи вони посварилися? З якоi iще причини вiн став би iгнорувати твое запрошення?

– В усякому разi, не через вiдсутнiсть бажання його прийняти. Я це помiтила! Просто вiн не мiг. Я все обдумала i, повiр, здатна пояснити те, що спочатку здалося менi не менше дивним, нiж тобi.

– Невже?

– Я всьому знайшла пояснення, якi менi здаються цiлком переконливими.

Але ти, Елiнор, ти завжди готова сумнiватися в чому завгодно, i тебе вони, звичайно, не переконають, я це передбачаю. Але твоi слова не змусять мене змiнити мою думку. Я не сумнiваюся, що мiсiс Смiт пiдозрюе про його почуття до Марiанни, не схвалюе його знайомство з нею (мабуть, стосовно його одруження вона мае iншi плани) i тому хоче його забрати звiдси – а справа, у якiй вона посилае його до Лондона, замислена як привiд.