Чуття і чутливість

Вона уникала iхнiх поглядiв, iй було несила нi iсти, нi розмовляти, i, коли кiлька хвилин по тому мати з мовчазним спiвчуттям погладила ii руку, вона не змогла довше стримуватися i, розридавшись, вибiгла з кiмнати.

Цей бурхливий вiдчай тривав увесь вечiр. Вона була зовсiм розбита i навiть не намагалася взяти себе в руки. Щонайменша згадка про все, що так чи iнакше стосувалося Вiллоубi, вкидала ii в глибокий сум, i хоч як прагнули мати й сестри жалiти бiдолаху, хоч би про що вони заводили розмову, вони не могли уникнути тем, якi не нагадували б iй про нього.

Роздiл 16

Марiанна не пробачила б собi, коли б заснула хоч на мить в першу нiч пiсля розлуки з Вiллоубi. Їй було б соромно дивитися в очi матерi i сестрам, якби наступного ранку вона не встала з лiжка ще бiльш стомленою, нiж лягла в нього, але почуття, яким хвилина полегшення уявлялася зрадою, позбавили ii небезпеки такоi ганьби. Вона провела безсонну нiч i проплакала майже до ранку. Встала Марiанна з головним болем, була не в змозi вимовити анi слова, проковтнути анi шматочка, кожну хвилину завдаючи болю матерi i сестрам i опираючись усiм iхнiм намаганням втiшити ii.

Уразливiсть ii справдi не знала меж.

Коли снiданок скiнчився, вона пiшла гуляти наодинцi i бродила околицями села Алленхем, поринаючи в спогади про минулi радощi, i майже весь ранок оплакувала теперiшне свое горе.

Увесь вечiр вона провела, так само поринувши у свою печаль. Переграла всi улюбленi пiснi, якi часто виконувала для Вiллоубi, всi дуети, в яких часто зливалися iхнi голоси, i сидiла за iнструментом, вдивляючись у кожен рядок нот, якi вiн для неi переписував, поки ii серце не переповнилося такою печаллю, що бiльше не могло прийняти анi краплi смутку.

Їi горе отримувало щоденну поживу. Марiанна годинами просиджувала за фортепiано i то спiвала, то ридала, нерiдко вона зовсiм не могла спiвати через сльози, що ii душили. В книгах, як i в музицi, вона шукала мук, спричинюваних порiвнянням щасливого минулого з гiрким сьогоденням. Вона не читала нiчого, крiм того, що вони читали разом.

Витримати довго таке несамовите горе, звiсно, було неможливо, i за кiлька днiв воно перейшло в тиху меланхолiю, але щоденнi самотнi прогулянки тривали, i деколи обтяжливi думки знову викликали бурхливi напади вiдчаю.

Вiд Вiллоубi листiв не було, але Марiанна, здавалося, iх i не чекала. Мати ii дивувалася, а Елiнор знову охопила тривога.