Чуття і чутливість

Але мiсiс Дешвуд, коли наставала потреба в поясненнях, умiла знаходити iх, в усякому разi, для власного задоволення.

– Пригадай, Елiнор, як часто сер Джон сам привозить нам нашi листи з пошти i вiдвозить iх туди. Ми ж уже погодилися, що певна таемниця необхiдна, i не можна не визнати, що зберегти ii було б не можна, коли б iх листування проходило через руки сера Джона.

Щодо справедливостi цього мiркування Елiнор заперечувати не могла i спробувала повiрити, що таких побоювань достатньо для iхнього мовчання.

Проте був дуже простий i нехитрий спосiб дiзнатися правду i вiдразу розвiяти всi сумнiви, причому, на ii погляд, такий простий, що вона прямо порадила матерi вдатися до нього.

– Чом би вам вiдверто не запитати Марiанну, – сказала вона, – заручена вона з Вiллоубi чи нi? У вустах матерi, та ще такоi доброi, такоi поблажливоi матерi, як ви, подiбне запитання не може образити або засмутити. В ньому ж говоритиме ваша любов до неi. А Марiанна завжди була вiдвертою i особливо з вами.

– Нi за що на свiтi не звернуся я до неi з таким запитанням! Якщо припустити, що, всупереч очевидностi, вони все-таки не дали слова одне одному, якi муки це питання заподiе! В усякому разi, воно буде вкрай бездушним! Вирвавши у неi зiзнання в тому, про що iй поки що не хотiлося б розповiдати нiкому, я навiки – i заслужено – втрачу ii довiр’я. Я знаю серце Марiанни, знаю, як нiжно вона мене любить, i, звичайно, не остання почую про заручини, коли обставини сприятимуть тому, щоб оголосити про них товариству.

Я не стала б добиватися вiдвертостi нi вiд кого, а вже тим бiльше вiд власноi дочки, адже почуття обов’язку зашкодить iй ухилитися вiд вiдповiдi, хоч би як вона того не хотiла.

На думку Елiнор, така делiкатнiсть в подiбнiй справi була зайвою, враховуючи молодий вiк своеi сестри, i продовжувала наполягати, але марно: здоровий глузд, здорова обережнiсть, здорове сестринське занепокоення були безсилi перед романтичною делiкатнiстю мiсiс Дешвуд.

Минуло кiлька днiв, перш нiж сестри i мати Марiанни наважилися згадати iм’я Вiллоубi в ii присутностi. Сер Джон i мiсiс Дженнiнгс не були такими тактовними, i iхнi натякання лише додавали болю до i без того болiсних i нескiнченних годин. Але якось увечерi мiсiс Дешвуд, випадково взявши в руки том Шекспiра, не утрималася i вигукнула:

– Ми так i не дочитали Гамлета, Марiанно! Наш милий Вiллоубi поiхав перш, нiж ми дiйшли до останнього акту.