Чуття і чутливість

Вона пiдкорилася, iз подивом обернулася i побачила перед собою Едварда Феррара.

Тiльки йому у всьому свiтi могла вона вибачити те, що вiн не Вiллоубi, тiльки йому могла вона привiтно усмiхнутися.

І вона усмiхнулася, майже крiзь сльози, i, побачивши щастя сестри, на якийсь час забула про власне гiрке розчарування.

Едвард спiшився, вiддав поводи слузi i пiшов з ними до Бартона, куди прямував, маючи намiр погостювати у них.

Усi трое привiталися з ним дуже сердечно, а особливо – Марiанна, якiй, здавалося, його поява була приемнiшою, нiж самiй Елiнор.

Власне кажучи, в зустрiчi Едварда з ii сестрою Марiанна знову вiдчула ту ж незрозумiлу холоднiсть, яку в Норлендi так часто помiчала в поведiнцi iх обох. Особливо ii вразив Едвард, який i виглядав i висловлювався зовсiм не так, як належить закоханим у подiбних випадках. Вiн здавався збентеженим, немовби зовсiм iм не зрадiв, на обличчi його не вiдобразилося анi захоплення, анi навiть просто задоволення, сам вiн майже нiчого не говорив, лише вiдповiдав на питання i не подарував Елiнор жодного знаку особливоi уваги. Марiанна дивилася, слухала, i ii подив усе зростав. Едвард почав навiть вселяти iй щось схоже на неприязнь, i отже, як неминуче сталося б у будь-якому випадку, ii думки знову повернулися до Вiллоубi, чиi манери являли собою такий разючий контраст з манерами ii можливого зятя.

Пiсля короткоi мовчанки, що змiнила першi вигуки i вiтання, Марiанна спитала у Едварда, чи приiхав вiн прямо з Лондона. Нi, вiн уже пiвмiсяця, як у Девонширi.

– Пiвмiсяця! – повторила вона, вражена тим, що вiн уже стiльки часу перебував неподалiк вiд Елiнор i не знайшов часу побачитися з нею ранiше.

Вiн iз деяким збентеженням додав, що гостював у знайомих в околицях Плiмута.

– А чи давно ви були в Сассексi? – спитала Елiнор.

– Десь мiсяць тому я заiжджав до Норленда.

– І як же виглядае наш милий Норленд? – скрикнула Марiанна.

– Наш милий Норленд, – сказала Елiнор, – напевно, виглядае так само, як i завжди о цiй порi року. Лiси i стежки густо всипанi опалим листям.

– О! – вигукнула Марiанна. – З яким захопленням, бувало, я спостерiгала, як воно облiтае! Як я насолоджувалася, коли вiтер закручував iх вихорами довкола мене пiд час прогулянок! Якi почуття будили i вони, i осiнь, i саме повiтря! А тепер там нiкому милуватися ним. У ньому вбачають тiльки непотрiбне смiття, поспiшають вимести його, сховати подалi вiд очей!

– Бо не всi, – зауважила Елiнор, – подiляють твою пристрасть до сухого листя.