Менсфілд-парк

Том слухав, трохи присоромлений i засмучений; та, поквапившись зникнути з батькових очей, вiн невдовзi безтурботно розважив, що, по-перше, вiн заборгував i вполовину не так багато, як дехто з його приятелiв; по-друге, його батько досить-таки нудний; а по-трете, хоч би яким був цей новий священик, вiн, цiлком можливо, також не забариться померти.

Пiсля смертi мiстера Норрiса його наступник, доктор Грант, одразу ж поселився в Менсфiлдi; це був дужий сорокап’ятирiчний чолов’яга, що начебто мав розчарувати сподiвання мiстера Бертрама-молодшого.

Ба нi, – «це такий собi апоплексичний черевань з короткою шиею, i якщо вiн i далi напихатиме собi черево, то довго не протягне».

Дружина священика була молодша за нього рокiв на п’ятнадцять; дiтей вони не мали; i це статечне й доброзичливе подружжя невдовзi завоювало справедливу прихильнiсть сусiдiв.

Настав час, коли, як сподiвався сер Томас, його своячка мала й собi потурбуватися про долю племiнницi; змiна у становищi мiсiс Норрiс, а також вiк Фаннi, здавалося б, не тiльки не являли собою перешкоди для iхнього сумiсного життя, але й дуже цьому сприяли; i, оскiльки його власнi справи останнiм часом трохи погiршилися, бо на додачу до марнотратства старшого сина вiн зазнав значних збиткiв у Вест-Індii, нагода позбавитися витрат на утримання племiнницi та обов’язку забезпечувати ii в майбутньому була для нього вельми втiшною.

Твердо переконаний, що так i станеться, вiн зауважив про це дружинi; i, якось згадавши цю розмову, коли Фаннi була поруч, ледi Бертрам спокiйно мовила:

– Отже, Фаннi, скоро ти нас покинеш i житимеш у моеi сестри.

Як ти на це дивишся?

Фаннi була так приголомшена, що тiльки й спромоглася повторити тiтчинi слова.

– Я вас покину?

– Так, люба; що тут дивного? Ти жила в нас п’ять рокiв, а моя сестра завжди вважала, що вiзьме тебе у свiй дiм, коли не стане мiстера Норрiса. Але ти повинна i там гiдно триматись i не забувати, чого я тебе навчила.

Ця новина була для дiвчини так само прикрою, як i несподiваною.

Тiтонька Норрiс нiколи не була добра до неi, i тому Фаннi не могла ii любити.

– Менi дуже шкода вас покидати, – жалiбно промовила вона.

– Ну, звичайно ж, шкода; це так природно. Гадаю, навряд чи комусь на свiтi щастить зазнати так мало клопотiв, як тобi, вiдколи ти увiйшла до цього будинку.

– Сподiваюся, я не була невдячною, тiтонько, – скромно сказала Фаннi.

– Нi, моя люба; певно, що нi. Я завжди вважала тебе доброю дiвчинкою.