1984. Ми

Програми двохвилинок ненавистi змiнювалися кожного дня, але у кожнiй з них Гольдштейн був головним персонажем. Вiн був першим зрадником, першим осквернителем чистоти Партii. Усi злочини проти Партii, всi зради, саботажi, ересь та iнакодумство напряму випливали з його вчення. Йшлося про те, що вiн все ще живий i виношуе своi пiдступнi плани: можливо, десь за морем, пiд захистом своiх iноземних замовникiв, а можливо – як перiодично ходили чутки – у якомусь тайнику в самiй Океанii.

Дiафрагма Вiнстона стиснулася у спазмi.

Вiн нiколи не мiг дивитися на обличчя Гольдштейна без роздираючоi сумiшi емоцiй. Це було худорляве еврейське обличчя з величезним пухнастим ореолом сивого волосся i маленькою борiдкою, наче у цапа – обличчя розумне, але в той же час огидне, сповнене якоiсь старечоi дуростi, i цей його довгий тонкий нiс, на кiнчику якого якимось незрозумiлим чином трималися окуляри. Обличчя його нагадувало морду вiвцi, i голос теж мав якийсь овечий тон. Гольдштейн виплескував свою звичайну отруйну словесну атаку на доктрини Партii – атаку настiльки перебiльшену i спотворену, що навiть дитинi було б зрозумiло, що це повна маячня, але при цьому все ж досить правдоподiбну, щоб посiяти у комусь не настiльки кмiтливому, як вiн, зерно сумнiву i наповнити голову бiдолахи тривожними думками. Вiн ображав Старшого Брата, засуджував диктатуру Партii, вимагав негайного укладення миру з Євразiею, виступав за свободу слова, свободу друку, свободу зiбрань, свободу думки, викрикував, що справжня iдея революцii була спотворена – i все це лунало у такiй стрiмкiй манерi, яка була свого роду пародiею на звичний стиль партiйних ораторiв, i навiть мiстила слова новомови. Насправдi вона мiстила навiть бiльше слiв новомови, нiж зазвичай використовував будь-який член Партii у повсякденному життi. І весь цей час, щоб у глядачiв не виникало нiяких сумнiвiв щодо реальноi загрози, яку несе за собою балаканина Гольдштейна, за його головою на телеекранi марширували нескiнченнi колони евразiйськоi армii – шеренги мiцних абсолютно однакових чоловiкiв з невиразними азiатськими обличчями. Приглушений ритмiчний тупiт солдатських чобiт був фоном для його бридкого скрипучого голосу.

Не минуло й тридцяти секунд з початку двохвилинки ненавистi, а половина присутнiх у кiмнатi людей кричала в неконтрольованому поривi лютi й ненавистi. Самовдоволене овече обличчя на екранi i жахлива мiць евразiйськоi армii, що стояла за ним, були нестерпними.