1984. Ми

Вiн як мiг вимив пальцi холодною водою з-пiд крана i повернувся до вiтальнi.

«Руки догори!» – заверещав дитячий голос.

Симпатичний, мiцноi статури хлопчисько рокiв дев'яти вискочив з-за столу i став погрожувати йому iграшковим автоматом, в той час як його молодша сестра, приблизно на два роки молодша, зробила той самий жест гiлкою вiд дерева. Обидва були одягненi у синi шорти, сiрi сорочки та червонi шийнi хустки, якi були унiформою Загону юних розвiдникiв. Вiнстон пiдняв руки над головою, але його охопило якесь тривожне почуття, бо хлопчик поводився так, немов для нього це була зовсiм не гра.

«Ти зрадник!» – кричав вiн. «Ти думкозлочинець! Ти евразiйський шпигун! Я застрелю тебе, випарую, вiдправлю працювати на соляних шахтах!»

І тут вони обидва почали стрибати навколо нього, вигукуючи «Зрадник! Думкозлочинець!». Маленька дiвчинка копiювала кожен рух свого брата. Це навiть трохи лякало, бо вони були наче тi тигренята, якi скоро виростуть i перетворяться на людожерiв. В очах хлопчика була якась розважлива лютiсть, абсолютно очевидне бажання вдарити або штовхнути Вiнстона, а ще усвiдомлення того, що вiн вже майже дорiс до того, щоб зробити це.

«Добре, що це не справжнiй автомат», – подумав Вiнстон.

Погляд мiсiс Парсонс нервово метався з Вiнстона на дiтей i назад. Зараз при бiльш яскравому освiтленнi вiтальнi вiн з цiкавiстю вiдзначив для себе, що у зморшках ii обличчя дiйсно був пил.

«Дiти часом як почнуть репетувати, – сказала вона, – це вони просто засмутилися, бо не зможуть пiти подивитися на повiшення.

Ось у чому справа. У мене дуже багато справ, щоб вести iх туди, а Том не встигне повернутися з роботи, щоб з ними сходити».

«Чому ми не можемо пiти подивитися на страту?» – заревiв хлопчик.

«Хочу побачити страту! Хочу побачити страту!» – закричала дiвчинка, все ще стрибаючи.

Вiнстон згадав, що в той вечiр у парку повиннi були стратити кiлька евразiйських полонених, винних у вiйськових злочинах. Це вiдбувалося приблизно раз на мiсяць i було популярним видовищем.

Дiти завжди вимагали, щоб iх водили подивитися на страту. Вiн попрощався з мiсiс Парсонс i попрямував до дверей своеi квартири. Але не встиг вiн пройти й кiлькох метрiв, як щось вдарило його по потилицi, завдавши болючого удару. Було таке вiдчуття, що його вдарило струмом. Вiн озирнувся i побачив, як мiсiс Парсонс тягне сина назад до квартири, а хлопчик з усмiшкою запихае до кишенi рогатку.

«Гольдштейн!» – заревiв хлопчик, коли дверi за ними зачинилися.