1984. Ми

Тепер, коли вiн усвiдомив, що вже мертвий, важливо було залишатися живим якомога довше. Два пальцi правоi руки були забрудненi чорнилом. Це була саме та деталь, яка могла його видати. Який-небудь уважний фанатик у мiнiстерствi (скорiше за все, жiнка, хтось на кшталт рудоволосоi жiнки або темноволосоi дiвчини з Вiддiлу Художньоi лiтератури) може почати шукати вiдповiдi на запитання, чому вiн писав в обiдню перерву, чому вiн використовував старомодне перо, i що ж вiн там писав, а потiм повiдомить про це кому слiд.

Вiн пiшов у ванну i ретельно стер чорнило за допомогою зернистого темно-коричневого мила, яке дряпало шкiру, як наждачний папiр, але наразi вiдмiнно пiдходило для його мети.

Вiн поклав щоденник до шухляди стола. Було абсолютно марно намагатися сховати записник, але вiн, принаймнi, мiг легко перевiряти, чи хтось виявив його секрет. Волосина на куточку сторiнки – банально i занадто очевидно. Вiн взяв зi столу впiзнавану для нього крупинку бiлуватого пилу i поклав ii на кут обкладинки, звiдки вона повинна буде впасти, якщо записник зрушити з мiсця.

Роздiл 3

Вiнстону снилася матiр.

За його пiдрахунками, йому було рокiв десять чи одинадцять, коли зникла його мати. Вона була високою, стрункою, тихою жiнкою з неквапливими рухами i чудовим свiтлим волоссям. Батька вiн майже не пам'ятав, лише, що це був темноволосий i худий чоловiк, завжди одягнений в охайний темний одяг (Вiнстон запам'ятав особливо тонку пiдошву батькiвських туфель), а на носi в нього були окуляри.

Вочевидь, батьки стали жертвами однiеi з перших великих чисток п'ятдесятих рокiв.

У його снах мати сидiла десь глибоко знизу з його молодшою сестрою на руках. Вiн зовсiм не пам'ятав свою сестричку, крiм того, що це була крихiтна, слабка дитина, завжди мовчазна, з великими настороженими очима. Обидвi вони пiдняли очi та дивилися на нього. Вони були знизу – на днi колодязя або у дуже глибокiй могилi – i це мiсце вiддалялося кудись ще глибше донизу. Інодi вони були у кабiнi корабля, що тоне i дивилися на нього крiзь темну воду.

У кабiнi все ще було повiтря, вони все ще могли бачити його, а вiн iх, але весь цей час вони занурювалися у темнi зеленi води, якi будь-якоi митi готовi були назавжди поглинути iх. Вiн стояв нагорi, мiг спокiйно дихати, в той час як вони занурювалися у безодню без жодного шансу на порятунок. Вони були там, тому що вiн був тут. Вiн знав це, i вони це знали, це було написано на iх обличчях.