1984. Ми

Молода жiнка, яка, ймовiрно, була його секретарем i сидiла спиною до Вiнстона, слухала його i, здавалося, охоче погоджувалася з усiм, що той казав. Час вiд часу Вiнстон вловлював такi реплiки як «Я думаю, ви маете рацiю, я повнiстю з вами згодна», вимовленi тонким i досить дурнуватим жiночим голосом. Водночас iнший голос не замовкав нi на мить, навiть коли говорила його спiврозмовниця. Вiнстон знав цього чоловiка в обличчя, хоча про нього самого майже нiчого не знав, окрiм того, що той займав якусь високу посаду у вiддiлi Художньоi лiтератури.

Це був чоловiк рокiв тридцяти, з широкою мясистою шиею i великою щелепою. Його голова була трохи закинута назад, тому його окуляри вiдбивали свiтло ламп, i через це Вiнстон бачив тiльки два порожнiх дзеркальних диска замiсть очей. З потоцi звукiв, що виривалися з його рота, було практично неможливо вичленити жодного слова. Одного разу Вiнстону все ж вдалося вловити фразу – «повне i остаточне викорiнення гольдштейнiзму» – яка звучала, як одне довге слово. Але загалом вся його мова була просто одноманiтним кряканням. І хоч розiбрати, що говорив цей чоловiк було майже неможливо, загальний характер i спрямованiсть розмови були зрозумiлi. Ймовiрно, вiн засуджував Гольдштейна i вимагав бiльш суворих заходiв проти думкозлочинцiв i саботажникiв, ймовiрно, вiн обурювався звiрствами евразiйськоi армii, а також звеличував заслуги Старшого Брата або солдатiв на Малабарском фронтi – але це не мало нiякого значення. Що б вiн там не говорив, можна було без сумнiву сказати, що кожне його слово мало на увазi продемонструвати його благонадiйнiсть, все, що вiн говорив, було чистою пропагандою, чистим АНГСОЦом. Спостерiгаючи за цим усiм, Вiнстон навiть подумав, що цей крякало взагалi не справжня людина, а якийсь робот. Говорив не його мозок, а його гортань. Какофонiя, яка з нього лунала, складалася зi слiв, але це не була мова в iстинному розумiннi цього слова: це був звук, видаваний несвiдомо, як крякання качки.

Сайм на мить замовк, малюючи щось ложкою у рiдинi з-пiд тушкованого м'яса.

Голос за сусiднiм столом знову щось крякнув, чомусь навiть навколишнiй шум його не заглушав.

«У новомовi е слово, – сказав Сайм, – я не знаю, чи знаеш ти його: «крякоговiр», це коли хтось крякае, як качка. Це одне з тих цiкавих слiв, якi мають два протилежних значення. Коли таке кажеш про супротивника, це звучить як образа, а коли про того, з ким згоден, це похвала».

«Безсумнiвно, Сайм випаруеться», – знову подумав Вiнстон.