1984. Ми

Його переповнювало почуття безсилля та обурення, i навiть у момент екстазу вiн думав про бiле застигле тiло Кетрiн, яке завжди буде належати лише Партii. Невже так буде завжди? Чому у нього не може бути нормальних стосункiв iз жiнкою замiсть цих мерзенних зносин раз на кiлька рокiв? Але справжнi романтичнi стосунки були просто неможливими. Всi партiйнi жiнки були однаковi. Цнотливiсть та вiдданiсть Партii – це все, що iх цiкавило та хвилювало. Завдяки систематичним промиванням мiзкiв ще з раннього дитинства та ахiнеi, яку вкладали в iх голови у школi та у загонi юних розвiдникiв, а потiм i у Молодiжнiй лiзi, завдяки лекцiям, парадам, пiсням, гаслам, маршам та обливанням крижаною водою, природним почуттям та емоцiям не залишилося мiсця.

Розум пiдказував йому, що повиннi бути винятки, але серце вiдмовлялося у це вiрити. Всi партiйнi жiнки були неприступнi, як i вимагала Партiя. Але навiть бiльше, нiж бути коханим, йому хотiлося зламати цю стiну байдужостi, навiть якщо це було б всього один раз за все його життя. Повноцiнний статевий акт вважався бунтом. Пристрасть вважалася злочином. Навiть якби йому вдалося збудити Кетрiн та зайнятися з нею коханням, це могли розцiнити як розбещення та згвалтування, хоча вона була його дружиною.

Але решту iсторii потрiбно було записати. Тому вiн продовжив:

«Я включив лампу. Коли я побачив ii у свiтлi…»

Пiсля темряви вулицi навiть слабке свiтло парафiновоi лампи здавалося занадто яскравим. Нарештi перед ним була справжня жiнка. Вiн зробив крок до неi i зупинився, його переповнювали хiть i жах.

Вiн чудово усвiдомлював ризик, на який пiшов, прийшовши сюди. Цiлком можливо, що патрулi схоплять його на виходi. Якщо вже на те пiшло, вони могли вже чекати за дверима. Якщо вiн пiде, навiть не зробивши того, заради чого прийшов сюди…

Все це потрiбно було записати, йому потрiбно було в усьому зiзнатися. Коли на жiнку впало свiтло вiд лампи, Вiнстон несподiвано для себе зрозумiв, що вона стара. Макiяж був нанесений на ii обличчя так густо, що воно було схоже на порцелянову маску, яка ось-ось трiсне.

Їi волосся було сивим, але найжахливiшою деталлю було те, що коли вона вiдкрила рот, там не було нiчого, крiм пустоти. У неi зовсiм не було зубiв.

Вiн нервово написав тремтячою рукою:

«Коли я побачив ii при свiтлi, вона була геть старою жiнкою, iй було щонайменше рокiв п'ятдесят. Але це мене не зупинило, i я зробив те, за чим туди прийшов».

Вiн знову натиснув пальцями на повiки.