1984. Ми

І кажу тобi, немае там числа, яке закiнчуеться на сiмку…»

«А я тобi кажу, що сiмка вигравала! Я навiть можу назвати тобi той клятий номер, вiн закiнчувався на чотири нуль сiм. Це було у лютому, так, другий тиждень лютого».

«Який ще лютий, впертий ти дурень! У мене все записано чорним по бiлому. Ще раз тобi повторюю, не було там номера…»

«Ой, та вгамуйтеся ви обидва!» – сказав третiй.

Вони говорили про лотерею. Вiдiйшовши метрiв на тридцять, Вiнстон озирнувся – чоловiки все ще пристрасно сперечалися.

Лотерея з щотижневим розiграшем величезних призiв була единим публiчним заходом, якому проли придiляли серйозну увагу. Можливо, для мiльйонiв пролiв лотерея була головною, якщо не единою, причиною жити. Вона була iх радiстю, iх божевiллям, iх лiками, iх стимулом хоч до якоiсь розумовоi дiяльностi. Коли справа стосувалася лотереi, навiть люди, якi ледь вмiли читати i писати, виявлялися здатними до складних обчислень i приголомшливих розумових трюкiв. Була цiла каста людей, якi заробляли на життя, просто торгуючи системами закономiрностей, прогнозами та щасливими амулетами. Вiнстон не цiкавився лотереями, якi проводило Мiнiстерство достатку, але вiн знав (насправдi, всi у Партii знали), що переважно призи були фiктивними. Реально виплачувалися лише невеликi суми, а от головний приз завжди вигравали неiснуючi люди. За вiдсутностi будь-якого реального сполучення мiж рiзними частинами Океанii влаштувати це було досить легко.

Але якщо i була надiя, то лише на пролiв.

Цiеi iдеi потрiбно було i триматися. Загалом це звучало цiлком логiчно i розумно, i тiльки коли ви дивилися на людей, що проходять повз вас по тротуару, це ставало скорiше актом вiри. Вулиця, на яку вiн звернув, вела кудись вниз. У нього було вiдчуття, що вiн вже бував у цьому районi ранiше i що десь неподалiк був вихiд на головну вулицю. Десь попереду лунали голоси. Вулиця зробила крутий поворот, а потiм вперлася у сходи, якi вели вниз у вузький провулок, де кiлька торговцiв нудьгували за прилавками з млявими овочами. У цей момент Вiнстон точно згадав, де знаходився. Провулок виходив на головну вулицю, а на наступному поворотi, менш нiж в п'яти хвилинах пiшки, знаходилася крамничка, де вiн купив записник, який тепер став його щоденником. У невеликому магазинi канцелярських товарiв неподалiк вiн купив насадку для перовоi ручки i пляшечку чорнил.

На мить вiн зупинився нагорi сходiв.