1984. Ми

«А ти менi кажеш, що у тебе немае нормального пивного келиха у цiй клятiй забiгайлiвцi?»

«Що це взагалi таке, цей твiй ПИВНИЙ КЕЛИХ, чорт забирай?» – сказав бармен, нахиляючись вперед, поклавши кiнчики пальцiв на стiйку.

«Нi, ну ви подивiться на нього! Називае себе барменом i не знае, що таке пивний келих! Пивний келих вмiщуе пiнту пива, що становить пiвкварти, а чотири кварти це вже галон. Я що, повинен вчити тебе елементарним речам?»

«Нiколи не чув нi про якi пiнти», – коротко сказав бармен. «Лiтр i пiвлiтра – це все, що ми наливаемо.

На полицi перед вами склянки».

«А менi пiнту подавай», – наполягав старий. «За часiв моеi молодостi не знали ми твоiх триклятих пiвлiтрiв».

«Коли ти був молодим, старий, люди жили на деревах, як мавпи», – сказав з усмiшкою бармен, глянувши на iнших вiдвiдувачiв.

Пролунав регiт, i занепокоення, викликане появою Вiнстона, здавалося, зникло. Блiде обличчя старого почервонiло. Вiн вiдвернувся, бурмочучи щось собi пiд носа, i врiзався у Вiнстона. Вiнстон обережно притримав його за руку.

«Можна пригостити Вас пивом?» – запитав вiн.

«А ти що, типу джентльмен?» – сказав дiд, знову розправляючи плечi. Схоже, вiн не помiтив синього комбiнезона Вiнстона. «Пiнту пива!» – агресивно додав вiн, звертаючись до бармена. «Пiнту мiцного».

Бармен налив у двi широкi склянки, якi вiн «турботливо» сполоснув у вiдрi пiд прилавком, по пiвлiтра темно-коричневого пива. Пиво було единим напоем, який можна було знайти у пабах. Теоретично, проли не мали пити джин, хоча дiстати його вони могли досить легко.

Гра у дартс знову була у розпалi, а вiдвiдувачi повернулися до своiх звичних розмов про лотерейнi квитки. Про присутнiсть Вiнстона вже всi забули. Бiля вiкна був усамiтнений столик, де можна було спокiйно поговорити, не боючись, що тебе хтось пiдслухае. Це було вкрай небезпечно, але, у будь-якому разi, тут не було телеекрану, в чому Вiнстон переконався, як тiльки увiйшов до бару.

«Мiг би i пiнту менi налити», – пробурчав старий, невдоволено дивлячись на свiй стакан.

«Пiвлiтра недостатньо. Я iм не нап'юся. А лiтр – то занадто багато, мiй сечовий мiхур стiльки не подужае, як i мiй гаманець».

«Ви, мабуть, на власнi очi бачили всi тi змiни, якi вiдбулися з часiв вашоi молодостi?» – невпевнено запитав Вiнстон.

Блiдi блакитнi очi старого повiльно оглянули бар – мiшень для гри у дартс, барну стiйку, дверi, що ведуть у туалет – немов вiн згадував змiни, якi вiдбулися саме у цьому барi.