1984. Ми

Вже навiть не мало значення, чи дiйсно вона була агентом Полiцii думок або шпигувала за ним просто з мiркувань iдеологiчного ентузiазму. Того, що вона застукала його тут, вже було достатньо. Можливо, вона ще й бачила, як вiн заходив до пабу.

Йти було нелегко. Шматок скла в його кишенi при кожному кроцi бився об стегно, i вiн майже готовий був витягти його i викинути. Але ще гiршим був бiль у животi. В якусь мить йому здалося, що вiн помре, якщо найближчим часом не потрапить до вбиральнi. Але в цьому кварталi не було громадських туалетiв.

Проте трохи згодом спазм пройшов, залишивши пiсля себе тупий бiль.

Вулиця вела у глухий кут. Вiнстон зупинився, постояв кiлька секунд, нервово обмiрковуючи, що йому робити, потiм повернувся i пiшов у зворотному напрямку. Раптом йому спало на думку, що з темноволосою дiвчиною вони розминулися хвилини три назад i що вiн, ймовiрно, зможе ii наздогнати. Вiн може простежити за нею, поки вони не опиняться у якомусь тихому безлюдному мiсцi, а потiм розбити iй череп каменем.

Шматок скла в його кишенi досить важкий i пiдiйде для цього завдання. Однак, Вiнстон одразу вiдмовився вiд цiеi iдеi, бо навiть думка про найменше фiзичне зусилля була нестерпною. Вiн не мiг бiгти, не мiг нанести удар. Крiм того, вона була молодою та мiцною, i напевно буде захищатися i вiдбиватися. У його головi промайнула ще одна iдея – швидко дiстатися Громадського центру та залишитися там до закриття, щоб забезпечити собi часткове алiбi на вечiр. Але це теж було неможливо. Смертельна втома скувала все його тiло. Все, що вiн хотiв, це скорiше повернутися додому, а потiм сiсти i просто мовчати.

Коли вiн повернувся до квартири, було двадцять два нуль-нуль. У двадцять три тридцять у всьому будинку вимикали свiтло. Вiн пiшов на кухню i проковтнув майже повну чашку джина «Перемога». Потiм вiн пiдiйшов до столу в нiшi, сiл i вийняв щоденник з шухляди. Але вiдкрити його вiн наважився не вiдразу. З телеекрану пронизливий жiночий голос спiвав патрiотичну пiсню. Вiнстон сидiв, дивлячись на мармурову обкладинку записника, i безуспiшно намагався заглушити голос у своiй головi.

Вони прийдуть за тобою вночi, вони завжди приходять вночi. Розумнiше було б вбити себе до того, як тебе зловлять. Безсумнiвно, деякi люди так i робили. Багато зникнень насправдi були самогубствами. Але потрiбно мати неймовiрну мужнiсть, щоб накласти на себе руки у свiтi, де дiстати вогнепальну зброю або будь-яку надiйну та швидкодiйну отруту було абсолютно неможливо.