Колгосп тварин

Перш за все, товаришi, яке воно, наше життя? Погляньмо правдi в очi: воно виснажливе, нещасливе й коротке. Ми з’являемося на свiт, i iжi нам дають саме стiльки, щоб душа не розлучилася з тiлом, i водночас нас змушують працювати до останньоi межi наших сил. А тiльки-но ми стаемо непрацездатними, нас огидно й жорстоко вбивають. Жодна тварина в Англii не знае й хвилини спокою i щастя вiдтодi, як iй виповниться рiк. Жодна тварина в Англii не знае, що таке свобода. Життя тварини – це злиднi й рабство. Отака вона гола правда.

Та хiба такий природний стан речей? Чи така вже злиденна наша краiна, що не в змозi запропонувати гiдне життя тим, хто населяе ii? Нi, товаришi, однозначно нi! Грунт Британii родючий, клiмат ii благодатний, земля може нагодувати набагато бiльше тварин, нiж е нинi. Лише наша ферма прогодувала б дюжину коней, двадцять корiв, сотнi овець – i всi вони жили б в радостi й достатку, про якi нинi годi й мрiяти. Чому ж ми всього цього не маемо, а iснуемо в таких жалюгiдних умовах? Та тому, що майже все, вироблене нами, крадуть люди.

Ось чому вас обступають злиднi. Назва нашим головним бiдам – Людина. Людина – наш справжнiй ворог. Заберiть звiдси Людину – основну причину голоду й рабське становище тварин буде усунено навiки.

Людина – едина iстота, яка споживае, але не виробляе. Вона не дае молока, не несе яець, вона заслабка, щоб перти плуга, занадто повiльно бiгае, щоб ловити зайцiв. Проте саме Людина пануе над тваринами. Вона змушуе iх без упину працювати, вiддаючи лише стiльки, щоб вони не померли з голоду, решту ж забирае собi.

Нашою працею обробляеться земля, нашим гноем вона удобрюеться, а ми не маемо нiчого, крiм власноi шкури.

Ось ви, корови, що передi мною: скiльки тисяч галонiв молока дали ви цього року? А що зробили вони з цим молоком, яким можна було вигодувати мiцних бичкiв? До останньоi краплi пiшло воно у шлунки наших ворогiв. А ви, кури, скiльки яець знесли цього року – i скiльки з них вивелося курчат? Мало. Усе пiшло на ринок, щоб кишенi Джонса i його наймитiв наповнилися грiшми.

А ти, Люцерно, скажи, де тi четверо лошат, виношених тобою? Вони могли б втiшати й пiдтримувати тебе на старiсть, проте iх продали, коли iм не виповнилося й року. І жодного ти нiколи не побачиш. Усе свое життя ти працюеш у полi, а що за це маеш, окрiм худоi торби з вiвсом i дерев’яного стiйла?

І навiть те жалюгiдне iснування, що ми ведемо, не закiнчуеться природно. Я на свою долю не нарiкаю, бо маю трохи щастя.